Главная->Філософія->Содержание->    2. Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в некласичній філософії XIX ст.

Лекції з Філософії (частина 2)

    2. Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в некласичній філософії XIX ст.

У момент найвищого розвитку класичної сучасної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

При розгляді першої тенденції студенти повинні зазначити, що у перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля − сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, а тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А. Шопенгауера була одним із основних джерел «філософії життя», а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

При переході до розгляду другої тенденції студенти повинні знати, що її виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з його вченням філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали «першим позитивізмом». Наприкінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму − Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

При розгляді третьої тенденції студенти повинні зазначити, що вона знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого сформувалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля − з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити «екзистенціальну діалектику», яка мала б стати засобом збереження спрямованості особисто до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань - цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність.

У XX ст. настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного «ірраціоналістичного гуманізму», які апелюють до підсвідомості. Якщо досі істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному − в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні певним чином орієнтувати людину в житті та історії, бо суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати у західній філософії: «філософію мислення» замінює «філософія життя».

Студентам необхідно мати уявлення, що «філософія життя» як філософський напрям сформувалася у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується у біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Геогр Зіммель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) аспектах. Цей поділ дуже умовний, оскільки зазначені моменти співіснують досить часто у рамках однієї концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, − це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі − волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопиченню сил, зміцненню існування, якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А. Бергсона, у якому центральне місце займає поняття «життя», витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя − це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: з послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується ним як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури.

У культурно-історичному аспекті інтерпретує поняття життя О. Шпенглер. Життя для нього − це «доля», «душа» культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці «Присмерк Європи» Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з іншого - відокремлений від інших культурних утворень.

Отже, будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їх генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Сучасна некласична філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і теоретичною базою підготовки для сучасних філософських вчень XX ст.

 

 

37