Главная->Філософія->Содержание->Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.

Лекції з Філософії (частина 2)

Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.

Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Грекомовна апологетика виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, "зашифрованого" смислу) "священих" текстів - так звана "екзегеза"; уже згадувана "апофатична" (негативна) теологія тощо.

Римська ментальність "західної" апологетики з її практицизмом орієнтувалася на "зовнішні" формально - логічні (так би мовити, "юридично" фіксовані) риси духовності (римсько - західноєвропейський варіант середньовічної парадигми лише в ІV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у ІХ ст., та й то тлумачить їх - екзегезу та апофатизм - у своїй раціоналістично - формалістичній манері).

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини.

"Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? - риторично запитує Квінт Тертуліан. Нова, християнська "божественна" мудрість настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. "Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо". За переказами, наведені міркування Тертуліан завершує словами: "Вірю, тому що абсурдно" (Credo, quia absurdum est!).

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330 - 379), єпископ Кесарійський; Григорій (325 -394), єпископ Нисський. "Каппадокійці" або "три світочі Каппадокійської церкви", упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип "спадаючої досконалості", застосований для обгрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі "вирівнювання" неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення "рівноцінності іпостасей ("ликів") "божественної Трійці".Східній патристиці, як і східній апологетиці, притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальницький, "софійно - плюралістичний" підхід до світу, "екзистенційне" (орієнтоване на "внутрішній світ"  унікально - неповторної людської особистості) його бачення.

Західні "отці церкви" - Амвросій (340 - 397), єпископ Медіоланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345 - 420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354 - 430), єпископ Гіппонський - мислять, відповідно, в "західній" (спонукуваній римо - латинською ментальністю) манері з її практицизмом, "формалізмом", "епістемномонологічним" баченням світу тощо. Східна й західна "гілки" с.ф.п. постійно й активно взаємодіють.

Представником західної патристики був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). За вченням теолога, Бог − абсолютна сила, абсолютна влада, начало всього існуючого, всемогутність у всьому. Бог не лише створив світ, але творить його безперервно. Він створив природу, матерію, простір, час, душу людини. Августин висунув одне з доведень існування бога, котре згодом було названо "онтологічним". Згідно з останнім, буття бога обґрунтовується, виходячи з ідеї його вседосконалості.

Однак концепція Августина "Блаженного" про всемогутність бога і божих творінь є суперечливою. Ця суперечливість випливає з його ж питання, яке він сам поставив і яке спробував з'ясувати. А питання стояло так: "Людина вільна від діянь бога чи підневільна?". Якщо людина вільна від діянь бога, то вона робить те, що хоче. А це означає, що бог не має вирішального впливу на людину, не має влади над нею. А якщо бог має владу над людиною і вона невільна, то всі вчинки її, у тому числі і гріховні, заздалегідь визначені богом, і тоді необхідно визнати, що підневільна людина - безгрішна, бо вона лише робить те, що передбачено богом. Людина не може грішити сама від себе. З цієї колізії Августин вийшов просто: він проголосив істинними всі божі діяння і всі божі істини. Воля людини вільна, але в межах божественного визначення. Необхідно в це вірити, щоб розуміти і необхідно розуміти, щоб вірити.

Августин вводить нове лінійне тлумачення часу (на відміну від циклічних античних). Це дає можливість виникнення нового. Плин часу як поступ, а це і є історія. Постає грунт для постановки проблеми творчості і свободи. Минуле і майбутнє - це пам′ять і надія.

Вольові характеристики людини переважають розумово - мислительні. Наука підпорядкована мудрості, розум залежить від віри у пізнанні істинної   мудрості. Мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об′єктів. Віра передує розумові.

Наприкінці V - на початку VІ ст. починає складатися система освіти. Марціал Капелла визначає "сім вільних мистецтв": перші три − граматика, риторика і діалектика (мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка), решта − арифметика, геометрія, астрономія і музика. Боецій обгрунтував і розробив цю ідею - "трипуття" і "чотирипуття". За цією системою велося викладання в перших монастирських і парафіяльних школах. Деякі з таких шкіл (Штутгартська, Ліонська, Реймська, Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу.

 

 

16