Главная->Філософія->Содержание->3. Атрибутивні ознаки і властивості культури

Лекції з Філософії (частина 1)

3. Атрибутивні ознаки і властивості культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу­ває у постійному русі (розвитку).

Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє люд­ської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між мину­лим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей лю­дини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними за­кономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаман­ною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються люд­ською діяльністю.

Простір культури — це світ предметів і процесів «дру­гої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

·  ойкумена − частина природного середовища, засе­лена людьми;

·  історико-культурна сфера — окремі частини ойку­мени;

·  окремі осередки проживання (від поселень первіс­них людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь при­зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виок­ремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовніш­ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль­тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть­ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме­ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза­цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття на­ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все с,амобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку­вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по­роджено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле­жність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен­ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

Поняття світовий культурний простір охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий куль­турний простір розглядається як своєрідний інформацій­ний, ціннісний резервуар конкретної національної культу­ри, в який вона вносить свої унікальні надбання.

З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяль­ність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури бу­де неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціаль­ного, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своє­рідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не ли­ше предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує са­му людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою.

Отже, культура — це також виробницт­во, продуктом якого є людина, а виробництво — це перед­усім дія, рух, розвиток.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд­ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу­вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно­му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ­ською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред­ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли­ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності − бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечу­ючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже на­ступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечу­вання означає етап творення, творчості, а розпредмечування -етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування — предметність — розпредмечування) ілю­струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини — суб'єкта культурно-історичного про­цесу. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві­ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то­що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома­дженням якісності та пориванням до якісності.

 

42