Deprecated: mysql_connect(): The mysql extension is deprecated and will be removed in the future: use mysqli or PDO instead in /home/studb20/public_html/index.php on line 4
 5. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління фінансовими інвестиціями - Курс Банківська Система - Studbook
Главная->Банківська система->Содержание->5. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління фінансовими інвестиціями

Курс Банківська Система

5. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління фінансовими інвестиціями

Фінансові інвестиції є активною формою ефективного використання тимчасово вільного капіталу. Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого.

До традиційних активів відносяться акції, облігації та векселі. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Інвестиційні банківські портфелі є двох типів:

• активний - зорієнтований на отримання основного доходу внаслідок операцій із цінними паперами на активному ринку;

• пасивний - зорієнтований на отримання доходу у формі процентів і дивідендів.

Види банківських портфелів цінних паперів передбачають вкладення

коштів:

• у торговий портфель цінних паперів;

• портфель цінних паперів на продаж;

• портфель цінних паперів, що утримуються до погашення;

• портфель інвестицій в асоційовані та дочірні компанії.

Цінні папери в торговому портфелі та портфелі банку на продаж - це папери, які придбані банком з метою подальшого продажу й отримання торговельного прибутку від різниці між ціною продажу і купівлі та які відповідають одразу двом вимогам:

• вільно обертаються на ринку;

• мають визначений короткостроковий період дієздатності (не більше ніж один рік).

Портфель цінних паперів, що утримуються до погашення, складається з цінних паперів, що були придбані для їх утримання до настання строку погашення (для безстрокових цінних паперів - довічно) та отримання дивідендного доходу, а також для використання інших прав, що випливають із володіння цінними паперами.

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії включають довгострокові вкладення капіталу банку в асоційовані компанії, де банк володіє 20% або більшою частиною їх капіталів і на його частку виплачують дивіденди, а також у дочірні компанії, при цьому банк повинен володіти 50% або більшою частиною капіталу дочірніх компаній.

Доходи від вкладень у ці інвестиційні портфелі можуть бути невеликими, але банк переслідує таку ціль, як контроль за управлінням цими компаніями і навіть вплив на їх діяльність.

Кожна банківська установа, залежно від формування портфелів цінних паперів різних типів та видів, виробляє свою інвестиційну стратегію і варіанти управління ними.

Розрізняють два види інвестиційної стратегії банків: пасивну і агресивну. Пасивна стратегія має на меті одержання стабільного доходу на рівні, близькому до середньо ринкового. За пасивної стратегії найчастіше формують портфель цінних паперів, що утримуються до погашення.

Агресивна стратегія спрямована на використання можливостей одержання максимального доходу від ринкового коливання курсів і процентів, у цьому разі банки формують торговий інвестиційний портфель та портфель цінних паперів на продаж. За такої стратегії банки повинні мати серйозну аналітичну базу, яка об'єктивно може оцінити активний ринок і скласти відповідні прогнози.

Управління портфелями цінних паперів банки також можуть здійснювати двома способами:

• самостійно управляти інвестиційними портфелями;

• усі функції з управління передати іншій особі (трастові).

За самостійного управління портфелем банк створює спеціалізований структурний підрозділ, за яким закріплює відповідні функції:

• визначення типів портфелів та інвестиційних цілей;

• розроблення поточної і стратегічної програм управління;

• реалізація операцій, що стосуються управління портфелем;

• аналіз виконання програм, ужиття конкретних заходів щодо поліпшення управління портфелями.

Об'єктами управління портфелями цінних паперів на довірчих засадах можуть бути:

• власний портфель банку;

• грошові кошти, які банк бажає вкласти в цінні папери;

• портфель цінних паперів інвестиційного фонду, що перебуває під контролем даного банку.

 

 Купівля-продаж банками цінних паперів на вторинному ринку

Банки України на вторинному ринку цінних паперів можуть виступати як продавцями (для інвесторів), так і покупцями (для емітентів), при цьому вони можуть купувати-продавати цінні папери як за свій рахунок, так і за рахунок і на користь своїх клієнтів. Таким чином, банки виконують одночасно як балансові активні операції, так і позабалансові (посередницькі).

Багато акціонерних банків виявляють досить високу активність на вторинному ринку власних акцій. Основна мета операцій із купівлі-продажу власних акцій - підтримка їх ринкового курсу.

Деякі банки розширюють обсяги купівель своїх акцій у кінці року, щоб скоротити виплату дивідендів. Крім цього, банки викуповують свої акції, щоб у подальшому продати їх за пільговими цінами власним співробітникам. Викуп акцій банком може мотивуватись і бажанням змінити структуру акціонерного капіталу, наприклад, зменшити кількість привілейованих акцій, замінивши їх простими.

Проте операції із викупу емітентом власних цінних паперів не відносять до професійної діяльності в торгівлі цінними паперами.

Комерційна (дилерська) діяльність банків із цінними паперами на вторинному ринку - це здійснення угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені і за свій рахунок із зобов'язанням укладення угод за оголошеними цінами купівлі та продажу.

Процес здійснення торговельної операції банком у ролі дилера такий:

• банк епізодично виходить на ринок, де ухвалює рішення продати, купити чи притримати цінні папери, виходячи із довгострокової оцінки прибутковості даних паперів;

• банк часто виходить на ринок, працюючи з постійним колом контрагентів, використовує короткострокову кон'юнктуру ринку;

• банк відповідає на будь-яке прохання з боку інших учасників ринку про укладення з ними угоди купівлі-продажу, оголошуючи попередню ціну, за якою він згодний на даний момент придбати той чи інший папір (ціна покупця), якщо контрагент захоче його продати.

Торговельний прибуток банки-дилери одержують від різниці цін, за якими вони продають і купують фондові цінності. Для встановлення ціни цінного папера банки беруть до уваги річний дивіденд і альтернативну процентну ставку, наприклад, за кредитами.

Тоді ціна цінного папера (акції) визначається так:

де Р – орієнтована ціна акції;

Д – дохід від акції;

А – альтернативна процентна ставка у відносних одиницях.

При здійсненні операцій із цінними паперами на вторинному ринку розрізняють такі етапи:

• обговорення умов торговельної угоди між контрагентами фондового ринку;

• укладення договору купівлі-продажу безпосередньо між інвесторами та емітентами або через трейдерів фондового ринку;

• звіряння параметрів укладеної угоди;

• кліринг-аналіз, обчислення суми коштів за цінними паперами, оформлення розрахункових документів;

• виконання угоди – здійснення грошового платежу і передавання цінних паперів іншому власникові.

Виконання угод щодо цінних паперів залежить від того, у документарній чи бездокументарній формі випущені цінні папери, є вони іменними чи на пред'явника. Підтвердженням права власності на цінний папір на пред'явника є сертифікат, який миттєво передається продавцем покупцеві.

Сертифікат на іменний цінний папір повинен бути перереєстрований на ім'я нового власника, тому в цьому разі повинен бути задіяний реєстратор.

Діяльність реєстраторів регулюється Законом України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні".

Звіряння біржових угод, кліринг, грошові розрахунки та передача бездокументарних цінних паперів здійснюється суб'єктами депозитарної системи України.

 

Перш ніж придбати ті чи інші папери, варто обчислити суму доходів, які вони можуть принести їх власникові, а після зіставлення доходів з ціною, за якою реалізуються цінні папери, приймати рішення про доцільність їх придбання. Вартість цінних паперів визначають як теперішню вартість усіх надходжень від них у майбутньому. Інвестиційні операції, як і кредитні, приносячи основну частину доходів банку, також підлягають ризикам:

1. Кредитний, пов'язаний з імовірністю того, що фінансові можливості емітента знизяться настільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов'язання щодо сплати основного боргу та доходів по цінних паперах.

2. Ринковий, випливає з того, що за непередбачуваних обставин на ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх продаж стане можливим лише за умови великої знижки.

3. Процентний, пов'язаний з тим, що зростання чи зниження процентних ставок негативно вплине на різницю між процентними доходами і процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов'язань.

4. Інфляційний – імовірність того, що ціни на товари і послуги, що придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде зведена до нуля через зростання цін.

Методи управління інвестиційним портфелем

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах банки застосовують дієві методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового акцепту, відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.

3. Метод довгострокового акцепту – протилежний методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.

4. Метод процентних очікувань, пов'язаний з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

5. Метод "штанги" – найбільш доцільний для банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов'язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим. Балансу можна досягнути за допомогою включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.

 

 

89