Главная->Регіональна економіка->Содержание->1.3. Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві. 

Конспект лекцiй регiональна економiка

1.3. Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві. 

Стан сучасного світового господарства ознаменований початком переходу промислово розвинених країн до «еконо­міки знань», яка характеризується органічним поєднанням досягнень науко­во-технічної революції із дедалі більше соціально зорієнтованим ринковим механізмом. Сучасна техніка і високотехнологічний рівень виробництва роб­лять нерентабельним забезпечення тільки внутрішніх потреб. Розгортання НТР з середини 50-х років XX ст. і формування на основі автоматизованої праці нового технологічного способу виробництва є неодмінною передумо­вою сучасного етапу міжнародного поділу праці. Якщо раніше техніка мала безумовний пріоритет над наукою, то нині його отримала наука. Вона перетворилась у безпосередню продуктивну силу. Продукт науки перетворився на товар, він відтворюється, тобто оплачує себе. Ця, безсумнівно якісна зміна, має не еволюційний, кількісний, а принципово новий характер. Якщо головна і визначальна риса НТР полягає у винятково швидкому розвитку науки та перетворенні її в безпосередню продуктивну силу, то друга риса - якісні зміни в технічній базі виробництва. Це пов’язано насамперед з розвитком автомати­зації виробництва і використанням електронно-обчислювальної техніки у сфері виробництва і управління. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного, зокрема й міжнародного поділу праці, виокремлюються но­ві галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове маши­нобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво синтетичних ма­теріалів тощо). Наприклад, у США нараховують до 700 галузей промисловос­ті, для кожної з них потрібне спеціалізоване устаткування, унікальна апарату­ра, випуск яких у малих кількостях нерентабельний.

Зміни в технічній базі виробництва належать не тільки до машин, але і до технології, методів обробляння матеріалів, до енергії хімічного синтезу, реакції ядерного розпаду або синтезу, теплових вибухів, мікроскопічних бли­скавок, струмів високої частоти, дугових розрядів і т. ін. Якісні зрушення від­буваються не тільки в знаряддях, але і в предметах праці. Зростання нових знань, подібно до наукових досліджень, сьогодні неминуче стає іманентною частиною сучасного виробничого процесу, оскільки вони практично реалізу­ються в нових конструкціях машин, механізмів, якості робочої сили, в раці­ональних організаторських рішеннях і т. ін. Американський економіст М. Портер стверджує, що сучасні конкурентні переваги досягаються тільки через поєднання внутрішніх і зовнішніх ресурсів, серед яких особливе зна­чення мають освіта і розвиток науки. Згідно із результатами дослідження ін­шого відомого американського економіста Е. Денісона, зростання економіки США і країн Західної Європи в післявоєнний період на 10-32 % визначалось використанням результатів наукових досліджень у різних областях техніки і технології, на 2-15 % - підвищенням рівня освіти. За розрахунками відомого американського економіста Е. Хансена, 100 дол., вкладені в освіту, забезпечують більш високе зростання продуктивності праці, ніж 100 дол., вкладені у виробничі будівлі, споруди, машини й устаткування. Базуючись на знаннях, держави-лідери науково-технічного прогресу створили зони пришвидшеного економічного розвитку. Найактуальнішою ця проблема є для малих і навіть середніх за економічним потенціалом країн. Тому між їхніми підприємства­ми найбільшого розвитку набула інтернаціоналізація одиничного поділу пра­ці. Поширюється і міжнародна технологічна спеціалізація, яка означає спеці­алізацію підприємств різних країн на виконанні певних видів робіт (наприк­лад, виготовлення окремих видів лиття, штампування та ін.).

У сучасних умовах надзвичайно важливою стає також інший складник міжнародного поділу праці - міжнародна кооперація. На відміну від спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, і, зазвичай, на основі міжурядо­вих угод за участю компаній, фірм та ін. Міжнародна виробнича кооперація передбачає спільне розроблення важливих науково-технічних програм, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау, обмін вченими та ін. Міжнародне кооперування простежується не тільки в межах однієї галузі, але й широко використовується між підприємствами. Вони вхо­дять в різні галузі, які відрізняються за видами діяльності і використовувани­ми методами. У період небачених за всю історію розвитку людства проривів у галузі науки і інновацій зростає інтернаціоналізація наукових досліджень, особливо у сфері освоєння космічного простору, боротьбі із захворюваннями та ін. При цьому інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спі­льні підприємства, переплітаються процеси володіння активами та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні корпорації створюють за кордоном власні збутові організації, скеровують спеціалістів і консультантів. Потужні ТНК, що діють в різних галузях обробної, добувної, нафтохімічної та нафтогазової промисловості, електроніці, різних галузях ма­шинобудування координують своє виробництво і збут із підприємствами, розкиданими по всіх континентах. Маючи потужну виробничу базу, ТНК проводять таку виробничо-торговельну політику, яка забезпечує високоефек­тивне планування виробництва, товарного ринку, а також динамічну політи­ку в галузі капіталовкладень. Вивіз капіталу починає здійснюватись переваж­но між розвиненими країнами, це посилює відставання від них країн, що роз­виваються. За цих умов знижується роль традиційних форм міжнародного поділу праці і зростає значення тих, які передбачають технологічні і вироб­ничі зв’язки в межах внутрішньофірмового обміну. Нині понад 60 % світово­го виробництва, що ґрунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в передових країнах трьох найрозвиненіших центрів: північно-європейському, північно-американському і азійсько-тихоокеанському.

Другим напрямом впливу НТР на міжнародний поділ праці стало обмеження можливостей окремих країн створювати надмірно багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особ­ливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе за­безпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому до­свід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систе­му міжнародного поділу праці. Зворотною стороною міжнародного поділу праці, як вже зазначалося, є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрі­галузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15-20 % усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75-85 % - це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характе­ристиками для багатьох типів машин і обладнання. Виокремлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як внут­рішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.

Науково-технічна революція доповнила промислову кооперацію на­уково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними фор­мами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого масштабу таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпора­ції, що лідирують у галузі виробництва інформаційної техніки, укладають ве­лику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, зокрема й зару­біжними. Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвіт­ній поділ праці в кінцевому підсумку породжують і розвивають інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робо­чої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.

Найбільш динамічно розвиненим сектором світового господарства ста­ють послуги, котрі охоплюють, крім усього іншого, інформатику, ноу-хау, інжиніринг, освіту, фінансові послуги. Торгівля, пов’язана з технологією послуг, за сучасних умов означає розширення науково-технічного і технологічного об­міну, до якого залучаються такі форми діяльності людини, як пізнання законів і закономірностей природи, суспільства, мислення (сфера науки), досвіду їх пристосування до потреб людини (розроблення нових зразків техніки й нових технологій); сам процес створення матеріальних і духовних благ і послуг (сфе­ра матеріального й духовного виробництва) і вдосконалення та пошук раці­ональніших форм управління цим процесом. У сфері торгівлі послугами на світовому ринку закон нерівномірності економічного розвитку між розвинени­ми країнами та світовими економічними центрами діє ще інтенсивніше. Так, 12 із 20 наймогутніших світових експортерів послуг забезпечують понад 50 % світового експорту, тоді як у середині минулого століття - менше ніж 16 %.

Якщо говорити про сучасні тенденції міжнародного поділу праці в контексті розвитку світового ринку продовольства, то не можна не згадати також про значний вплив «генної хвилі» науково-технічного прогресу. Результатом такого впливу є поділ агропромислового виробництва на три типи виробничих систем і, відповідно, ринку продовольства - на три типи товарів: традиційні, генетично модифіковані та екологічно чисті (органічні). Це означає, що наприкінці XX ст. у міжнародному поділі праці отримала роз­виток тенденція до обособлення і поділу виробництва (а також зберігання, транспортування і збуту) аналогічних продуктів, отриманих з різних секторів виробництва. Рушійною силою цього процесу є вимога споживачів про ідентифікацію продуктів за допомогою маркування для забезпечення можливості свідомого вибору типу продуктів харчування. Реально цій сегрегації підляга­ють такі сектори АВК, як виробництво борошна та зернових продуктів, рос­линних олій, м’яса й молока, деяких готових продуктів, а також кормів.

Таким чином, в сучасний період розвитку світової економіки міжнародний поділ праці стає визначальним чинником формування і розвитку сві­тового господарства загалом. Водночас варто зазначити, що рівень міжнарод­ного поділу праці дещо нижчий, ніж поділ праці в межах окремих країн. Це зумовлено кількома причинами. По-перше, міжнародний поділ праці є вто­ринним щодо поділу в межах національних господарських комплексів. По-друге, форми й соціальна природа міжнародного поділу праці визначається економічними відносинами, що склалися в межах національних господарств. По-третє, можливості втручання держави у міжнародні економічні процеси є обмеженими. І хоча МПП розвивається стрімкими темпами, ще є значний резерв його поглиблення.

Світогосподарські зв’язки стають сьогодні одним із важливих чинни­ків економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефектив­ності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором дифе­ренціації країн, нерівномірності їхнього розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, тех­нології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни у другій половині XX ст. істотно модифікували міжнародний поділ праці й продовжу­ють і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку. Найістотнішою зміною у міжнародному поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Одиничний тип поділу праці та­кож зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов’язаний з організа­цією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окре­мого підприємства й зумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї, а й різних держав. Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відображає сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв’язки між підприємствами - корпорантами стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку. Це привело до утворення світових промислових комплексів, які містять багатонаціональні господарські одиниці, й обумовило пришвидшене зростання зовнішньоекономічних зв’язків між розвиненими країнами та країнами науково-технічного прогресу і подібними промислови­ми структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обігу цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внутрішньокорпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промис­лово розвинених держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності національним господарством окремих країн, їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання сус­пільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньокраїнової спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сиро­винні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію. З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв’язків істотно модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробниц­тва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього ета­пу розвитку загально-цивілізаційних процесів є перехід у 80-ті роки розвине­них країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку окремих вчених, вона характеризується певним подоланням форма­ційно-утворювальних ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій ре­алізації загальнолюдських цінностей.

Що стосується економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових чинників. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електрон­ній автоматиці, інформації, біотехнології та інших матеріально-, ресурсно-, працеощадних видах виробництва. Поряд з цим істотно змінюються власти­вості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Між­народна конкуренція зумовлює постійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукомісткість дедалі біль­шого числа товарів. Водночас НТР ставить нові вимоги й до робочої сили з погляду її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки людський фактор є центральним елементом нової моделі постіндустріального розвитку.

Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, потрібно визначити можливості залучення до неї держав - колишніх членів «соціалістичної співдружності». Криза та крах, що охопила ці країни наприкінці 80-х років, значною мірою були зумовлені відгородженістю та замкненістю соці­алістичних країн від світового співтовариства, «непроникливістю» в їх межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прог­ресу. На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарюван­ня у більшості колишніх соціалістичних країн здійснювався нерідко насиль­ницькими, нецивілізованими методами, що відкинуло їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці.

Нині об’єктивна потреба динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких чинників: геополітичного становища мосту між Західною Європою та азійським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку то­варів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.

 

1.4.       Факторні передумови міжнародної торгівлі України. Спеціалізація України як фактор національного розвитку.

До здобуття незалежності Україна повністю була інте­грована в економічну систему колишнього СРСР і не могла виступати самостійним суб’єктом міжнародних економіч­них відносин. Розвал торгівлі з союзними республіками після розпаду СРСР паралізував зовнішньоторговельні зв’язки країни. Вони мали перебудовуватися згідно з нови­ми критеріями та вимогами.

Міжнародна торгівля - сфера міжнародних товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) між продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Під терміном «зовніш­ня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з інши­ми країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпор­ту) й оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Перехід до розбудови сучасної міжнародної економічної діяльності (МЕД) має для України особливе значення. Україна успадкувала від колишнього СРСР застарілу народногосподарську структуру, що не могло не позначитися на участі країни в міжнародному по­ділі праці. Оскільки якісний стан зовнішнього сек­тора економіки перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з видом структурного рівня міжнародного поділу праці, то для міжнародної торгівлі України були характерні всі структурні недосконалості й вади.

Становлення України як незалежної держави супрово­джувалося численними негативними проявами для її еко­номіки: розпадом економіки СРСР, РЕВ та країн всього соціалістичного табору, переорієнтацією їх на більш кон­курентоспроможну продукцію. Це посилило такі значні економічні негаразди як гіперінфляція, зупинка більшості підприємств унаслідок неконкурентоспроможності вітчиз­няної продукції на внутрішньому ринку порівняно з імпорт­ними товарами, які заполонили його, відсутність численних видів необхідної сировини (яка раніше постачалася з рес­публік СРСР), гостра обмеженість власних енергоресурсів та гіперзростання цін на їх імпорт та інші. Внаслідок тако­го погіршення внутрішньої економічної ситуації експортні позиції України в міжнародному поділі праці значно по­слабшали: склалася ситуація необхідності знову завоюван­ня місця для національної спеціалізованої продукції в МПП, яке відбулося у попередні роки.

Україна хоча і має значні поклади вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, мінеральних солей, інших видів корисних копалин, функціонування її націо­нального відтворювального комплексу значною мірою за­лежить від енергосировинних поставок з інших країн.

Причинами, які зумовлюють інтерес до міжнародної торгівлі, є додаткові можливості отримувати прибутки від розширення ринків збуту, заощаджувати кошти завдяки іноземним закупівлям більш дешевих або ефективних то­варів, необхідність отримувати дефіцитні, нетипові для даної місцевості ресурси. В економічній теорії Е. Хекшером та Б. Оліном було обґрунтовано систему мотивації учасни­ків міжнародної торгівлі, які спеціалізуються на певній її номенклатурі.

Зовні МПП виявляється через спеціалізацію, яка являє собою процес виокремлення виробництв і зосередження їх на виробництві лише певної групи товарів чи послуг. Вона є тим вужчою (глибшою), чим менша номенклатура виробів.

Результатом функціонування спеціалізованих підпри­ємств є вироблена спеціалізована продукція, частина якої входить до міжнародного обміну. Показником глибини спеціалізації міжнародної діяльності країни є частка на світовому ринку експорту спеціалізованої продукції в за­гальному обсязі експорту країни.

Нині в експорті України значна частка припадає на тех­нологічну спеціалізацію, яка включає експорт мінеральної та сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів первинних стадій переробки металургійної, металообробної та хімічної галузей промисловості для подальшої перероб­ки в країнах-імпортерах. Сировинна експортоорієнтованість у спеціалізації змушує посилювати техніко-технологічний рівень вказаних галузей, що в умовах жорсткої об­меженості власних та залучених іноземних інвестицій сприяє подальшій деформації економіки України в сиро­винному напрямку, зосередженню на первинних, недоско­налих, брудних технологіях, а в підсумку - локалізації у промисловій ніші поряд з країнами чітко визначеного сировинного профілю в МПП

Не менш важливою в МПП є предметна спеціалізація, тобто випуск готових виробів. Це передусім товари народ­ного споживання: текстиль, одяг, вино, фармацевтичні вироби. Серед товарів виробничого призначення - невелика кількість літаків, кораблів, машин та устаткування. Значне місце посідає експорт зброї та військової техніки.

Наявність значного науково-технічного потенціалу ство­рює підвалини для розширення предметної спеціалізації України на складних і наукомістких виробах машинобуду­вання та приладобудування, електроніки й радіотехніки, на програмних продуктах.

Але виникають проблеми неконкурентоспроможності власної продукції перш за все на внутрішньому ринку та державної підтримки виробників продукції, яка вже має світове визнання. До останньої на­лежить продукція космічного будування та військово-про­мислового комплексу. Але слід зазначити, що можливості розвитку наукомісткої продукції в Україні значно підірва­но відтоком приблизно третини науково-інтелектуального потенціалу, бо приблизно така частина кадрів з найвищою кваліфікацією (докторів і кандидатів наук) виїхали до ін­ших країн. Крім того, за технічною озброєністю лише 10% галузевої науки спроможні працювати на світовому рівні. Проте її спрямування на передові технології, ноу-хау міс­тить значний потенціал розвитку складних спеціалізованих виробництв.

Для України процес входження у світове господарство супроводжується формуванням нераціональної структури експорту, а отже, малоперспективної моделі міжнародної спеціалізації. Основні риси сучасної моделі міжнародної спеціалізації економіки країни пов’язані з тим, що Укра­їна експортує на міжнародні ринки ті товари (харчові продукти, руди, метали, передусім чорні), які є відносно малодинамічними та характеризуються скороченням їх­ньої частки в глобальних продажах товарів. На цих ринках до того ж панує жорстка цінова конкуренція, і цінові пере­ваги можуть дуже швидко переходити до інших країн, особливо якщо стосовно країни вживаються обмежуваль­ні, дискримінаційні торговельно-економічні заходи. Вод­ночас вкрай мізерними є поставки на високотехнологічні ринки, які визначають перспективи розвитку світової економіки.

Домінування в структурі вивезення низькотехнологічної та сировинної продукції зумовлено фронтальним відставан­ням від провідних індустріальних країн у базових напрямах науково-технічного прогресу, застарілістю обладнання. Неефективний імпорт «відповідає» несприятливим умовам заощадження, типовим ситуаціям, за яких фінансові кошти спрямовуються на задоволення споживчих потреб, а не на інвестиції, не на модернізацію виробництва.

 

1.5.       Експортна діяльність України та структура експорту. 

Експортна діяльність країни в системі міжнародної торгівлі визначається її експортним потенціалом.

Експортний потенціал країни це здатність націо­нальної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світових ринках. Реальне втілення він знаходить у га­лузевій структурі експортно-імпортних операцій, що формується як наслідок входження країни у світове господар­ське співробітництво і відображає напрями розвитку між­народної спеціалізації її економіки.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «Експорт - продаж товарів українськими суб’єктами зовніш­ньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господар­ської діяльності (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».

Однак цей Закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом між­народної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кор­дон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення то­варів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юри­дичні особи України.

Важлива позитивна динамізуюча та стабілізуюча роль експорту на макроекономічному рівні з особливою очевид­ністю проявилася в Україні в середині 90-х років. Україна розпочала процес ринкової трансформації з низьким рівнем залучення до світової торгівлі й викривленою структурою зовнішньої торгівлі, яка лише на початку 90-х років стала суб’єктом міжнародних економічних відносин, ще не ви­користовувала переваг порівняльних витрат і будувалася на основі народногосподарської структури, що склалася за часів існування СРСР. Сектор зовнішньої економіки пер­вісно мав у своїй основі деформовану структуру із сировин­ною спрямованістю експорту з відсутністю наукомістких товарів.

Існуюча нині в Україні галузева структура експорту - це своєрідний конгломерат залишків структури зовнішньо­торговельних операцій, що проводилися від імені СРСР, і нових міжнародних економічних відносин, які формують­ся в умовах перехідної економіки. Переплетіння проблем старого економічного укладу й економічного укладу, що формується, призводить до того, що в процесі формування нового якісного стану зовнішніх зв’язків Україна відчуває на собі:

-       по-перше, тиск народногосподарської структури не­існуючої держави і політики монополії зовнішньої торгівлі СРСР, яку вона проводила і яка підтримува­ла деформовану народногосподарську структуру економіки України;

-       по-друге, взаємодію не завжди обґрунтованої та ско­ординованої в рамках усього народного господарства економічної політики держави з перехідною еконо­мікою.

Сформовані згідно з конкурентними перевагами струк­тури зовнішніх економік країн Заходу (за поодинокими винятками) не зацікавлені в низькоякісній і неконкурен­тоспроможній продукції обробної промисловості України. Торгівля з цими країнами, що загалом зростає, залежить від структурних змін тільки односторонньо: імпорт визна­чається диференційованим споживачем, а структура екс­порту залишається практично незмінною: питома вага експорту сировини - приблизно 77%, продукції машино­будування - понад 10%.

Аналогічні тенденції властиві відносинам України з країнами СНД: на сировину й матеріали припадає понад 40% усіх експортних торговельних операцій, на машино­будування - до 26%. Більша питома вага продукції машинобудування пояснюється, з одного боку, наявністю збере­жених після розпаду СРСР господарських зв’язків, з іншо­го - специфікою локального ринку країн СНД, коли суб’єкти ринку пред’являють попит на товари приблизно однакової якості.

Формування зовнішнього сектора економіки й зміцнен­ня експортного потенціалу України вимагає переорієнтації народного господарства на досягнення більш рівномірної та збалансованої експортної віддачі окремих її регіонів. Вирішення такого завдання потребує, по-перше, усунення причин, що спричиняють деформацію народногосподар­ської структури України, по-друге - перегляду економіч­ної політики держави, спрямованої на стимулювання оптимального розподілу обмежених економічних ресурсів. Як свідчать дані Міністерства статистики України, понад 50% українського експорту товарів і послуг припадає на 4 промислові області: Дніпропетровську (20-25%), Донецьку (10-15%), Одеську (10-12%) і Луганську (до 10%). Вихо­дячи з того, що ці промислові центри спеціалізуються перед­усім на виробництві сировини і матеріалів (металургійна, хімічна та нафтохімічна промисловість), можна стверджу­вати, що експортний потенціал України розміщений і екс­плуатується нерівномірно (Додаток Б).

За січень-серпень 2010р. експорт товарів України склав 31590,6 млн. дол. США. Порівняно з січнем-серпнем 2009р. експорт збільшився на 33,2%. Від’ємне сальдо становило 4640,9 млн. дол. (за січень-серпень 2009р. також від’ємне – 3786,2 млн. дол.).

Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,87 (за січень-серпень 2009р. – 0,86).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 210 країн світу.

 

 

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-серпнем 2009р. збільшилась частка чорних металів – з 26,4% до 29,9%, енергетич­них матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 4,4% до 7,3%, руд, шлаків та золи - з 3,3% до 5,1%, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 4,7% до 5%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 1,9% до 4,5%, продуктів неорганічної хімії – з 1,7% до 2,2%. Натомість зменшилась частка меха­нічних машин – з 7% до 6,4%, електричних машин – з 5,3% до 4,7%, зернових культур – з 9,2% до 4,5%, виробів з чорних металів – з 5,5% до 3,7%, добрив – з 2,3% до 1,8%, паперу та картону – з 1,9% до 1,7%.

За січень-серпень 2010р. експорт давальницької сировини становив 35,1 млн. дол. (на 60% більше, ніж у січні-серпні 2009р.). У той же час до України імпортовано готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, на 35,6 млн. дол. (що на 19,2% більше, ніж у січні-серпні 2009р.).

В Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1394,1 млн. дол. (збільшення на 33,8%). Експорт готової продукції з імпортної давальницької сировини становив 2590,3 млн. дол. (на 70,2% більше, ніж у січні-серпні 2009р.).

Ми бачимо, що голов­ну роль в економіці України та її експорті відіграє чорна металургія. В загальному обсязі промислової продукції на неї припадає більше 20%. Це пояснюється тим, що країна має багаті поклади залізних і марганцевих руд, добре розвинуту інфраструктуру чорної металургії, певний науково-технічний потенціал і підго­товлені кадри. Однак експортна товарна структура промисловості чорної металургії не адекватна вимогам світо­вого ринку. Найбільша питома вага в ній припадає на не­конкурентоспроможну продукцію: низькоякісну, яка потребує подальшої обробки і, як наслідок, може бути продана тільки за певних умов і за невисокою ціною.

Головна причина цього - відсутність у цих регіонах капітало- і наукомістких факторів виробництва. Відсутність коштів для переоснащення та модернізації підприємств чорної металургії й переведення їх на сучасні технології й методи управління виробництвом стане у недалекій пер­спективі причиною відсутності попиту на цю продукцію на світових ринках, тим більше, що вже тепер виробники неодноразово робили спроби її продажу за демпінговими цінами.

З точки зору визначення напрямів розвитку чорної мета­лургії та можливостей реалізації продукції на світових ринках доцільно вказати тенденції, які продовжують іс­нувати у споживанні металопродукції:

-       невідповідність обсягів виробництва металопродукції і величини національного доходу, що відбиває низьку ефективність використання металу;

-       низький технічний рівень машинобудування і будів­ництва, які є основними секторами споживання ме­талопродукції і постачання обладнання для металур­гійної промисловості. Саме ці галузі формують на­прями та обсяги внутрішнього попиту на металопродукцію в Україні;

-       нераціональне використання металовідходів, струж­ки, брухту;

-       відсутність спеціального заготовчого виробництва у машинобудуванні та розгалуженої системи матеріально-технічного забезпечення. Насамперед це сто­сується металобаз та проміжних оброблюючих сервіс-центрів, які називають «п’ятим переділом»;

-        згортання сфери НДДКР, припинення запроваджен­ня прогресивних наукоємних технологій виплавки металу та металообробки;

-       велика питома вага у споживанні металу сфери ре­монту, що орієнтує металургію на виробництво про­дукції невисокої якості.

На жаль, саме у цьому напрямі формуються і потреби нових секторів збуту металу на мікроекономічному рівні - малих підприємств, фермерських господарств, торгівлі. Все це відбувається одночасно із згортанням випуску високотехнологічних і спеціальних видів металу.

Регіональна структурна політика, що є основою регіо­нальної товарної структури експорту, тісно пов’язана зі структурною політикою мікрорівня. Для зовнішнього сек­тора економіки України це означає потребу здійснення такої політики, коли акцент робиться на створенні особливих умов для розвитку окремих підприємств, що мають народ­ногосподарське значення і відіграють провідну роль у про­цесі реструктуризації народного господарства. Політика мікрорівня, з погляду зміцнення експортного потенціалу, може мати «точковий» характер. Її головна ознака - спри­яння відновленню оптимальних структурних пропорцій в економіці й формування раціонального зовнішнього секто­ра, що відповідає національним інтересам.

Реалізація мети експортної орієнтації економіки від­бувається через експортну політику держави, спрямовану переважно на:

1) забезпечення сприятливих умов для виходу країни на світовий ринок;

2) реалізацію на світовому ринку товарів, з яких країна має порівняльні переваги;

3) підтримку вітчизняних експортерів і творців конку­рентоспроможної продукції;

4) стимулювання змагальності вітчизняних підприємств із закордонними;

5) підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу.

Становлення експортної політики не може здійснювати­ся стихійно і хаотично. Сили ринку, перетворюючись в умовах перехідної економіки на головний механізм коор­динації народногосподарського розвитку, повинні корес­пондуватися з цілеспрямованою державною політикою.

Особливо важливим є створення технологічно пов’яза­них, конкурентоспроможних (на міжнародних ринках) виробництв, здатних нарощувати товарний експорт. Йдеть­ся про реалізацію таких пріоритетів:

-       орієнтація на експорт високоякісного прокату, мета­ломісткої продукції, включаючи транспортні засоби (особливо судна), екскаватори, металорізальні вер­стаки, комплектне устаткування, зокрема гірниче, енергетичне, металургійне і хімічне, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

-       розвиток експортної спеціалізації за окремими ви­дами сільськогосподарської продукції (зерно, олійне насіння), переробної і харчової промисловості (м’ясо­продукти, окремі молокопрод

 

51