Главная->Регіональна економіка->Содержание->Модуль 2. ТЕМА 8. Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості.

Конспект лекцiй регiональна економiка

Модуль 2. ТЕМА 8. Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості.

Мета вивчення матеріалу теми:

·                   вивчити сучасний стан, особливості розміщення і перспективу ровитку палевно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного, лісопромислового, агропромислового, транспортного, будівельного та соціального комплексів;

·                   засвоїти особливості розміщення галузей, визначити перспективи їх розвитку.

 

План лекції

 

1.1.         Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи. Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.

1.2.         Паливно-енергетичний комплекс.

1.3.         Металургійний комплекс.

1.4.         Машинобудівний комплекс.

1.5.         Хімічний комплекс.

1.6.         Лісопромисловий комплекс.

1.7.         Агропромисловий комплекс.

1.8.         Будівельний

1.9.         Транспортний комплекс.

1.10.    Соціальний комплекс.

 

1.1.       Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємозв'язаними напрямами:

1.               лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2.               стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;

3.       приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4.               структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;

5.               створення конкурентного ринкового середовища;

6.               активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується пев­ним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіональ­ного ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціо­нування національної системи господарства в цілому. Держав­ні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної еко­номіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти-туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспро­можної продукції, підвищення ефективності виробництва й ви­рішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формуван­ня багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися форму­ванням нового інституційного середовища на основі розвитку ор­ганізаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими форма­ми господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціаль­но-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протя­гом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкри­ває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господа­рювання:

·          приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

·          підприємство, яке функціонує на основі колективної власно­сті (підприємство колективної власності);

·          комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

·          державне підприємство, яке діє на основі державної влас­ності;

·          підприємство, засноване на змішаній формі власності (на ба­зі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організа­ційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підпри­ємств колективної форми власності зросла за цей період понад у З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підпри­ємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості під­приємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науко­во-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтен­сивного економічного розвитку актуалізували необхідність при­скорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істот­ного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та під­вищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і кому­нальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власнос­ті). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та держав­них організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а пи­тома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб'єктів гос­подарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на пов­ну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправда­но в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особ­ливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активі­зації соціальних факторів економічного розвитку, зростання об­сягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галу­зева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв'язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками об­сягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю за­йнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображен­ням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціо­нальних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійс­нюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифіка­цію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроб­лену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяль­ності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес вироб­ництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з вико­ристанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

·          високою часткою галузей, що виробляють проміжний про­дукт;

·          перевантаженням   екологонебезпечними,   ресурсномісткими галузями;

·          низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи ін­вестиційного оновлення виробництва;

·          технологічною неконкурентоспроможністю значної кількос­ті виробництв;

•   низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, — це діяль­ність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у пере­важно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості відне­сено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, па­ливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову ме­талургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та метало­обробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівель­них матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, ме­дичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисло­вості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобут­ку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й зба­гачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість фор­мують галузі, підприємства яких переробляють сировину та ма­теріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби спо­живчого сектора економіки. Структура промислового виробниц­тва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України до­мінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на за­доволення першочергових потреб населення, залишається неістот­ною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсот­кових пункти), машинобудування — 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості — лише 1,0 %.

Об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Про­гресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерцій­ними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфра-структурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, ма­шинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім ча­сом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреацій­ний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс при­родокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжга­лузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'яз­ків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна орга­нізація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарю­вання (на засадах раціонального використання природних, матері­альних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживан­ня продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об'єктів (змі­на організаційно-правової форми господарювання, переспеціалі-зація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у те­риторіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. В регіональній системі пріори­тетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфі­кована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіонально­му розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продук­тивних сил, розвитку їхньої територіальної організації. Внаслі­док цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні спів­відношення між різними утвореннями виробничої, інфраструк-турної, соціальної сфер, а також систему взаємозв'язків між ни­ми, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населен­ня, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфра­структури.

Головними елементами територіальної структури господарст­ва виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробни­чі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інфор­маційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури по­лягають у:

•   зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних вироб­ничих фондів;

•   трансформації структурних характеристик на користь соціаль­но орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

•   формуванні нових структурних елементів інноваційної спря­мованості (технопарки, технополіси);

•   підвищенні адаптаційних можливостей територіальних струк­тур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.

 

 

1.2.       Паливно-енергетичний комплекс.

Палевно-енергетичний комплекс(ПЕК) - галузі і підгалузі промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці, споживанні палива, виробництві та використанні енергії та тепла. ПЕК складається з двох важливих взаємопов'язаних галузей: паливної промисловості і електроенергетики.

Паливна промисловість - сукупність галузей гірничо-видобувної промисловості, що спеціалізується на видобутку та переробці паливно-енергетичної сировини: кам'яного та бурого вугілля, нафти, газу, урану, сланців, торфу.

Вугільна промисловість. В паливно-енергетичному балансі питома вага вугілля складає 75%, що є дуже високим показником. Щорічний видобуток вугілля останніми роками складає 80-90 млн. т (з 1991 року видобуток зменшився з 136 млн. т. До 77,0 млн. т, у 1998 р. при потребі 100-120 млн. т (18-20 млн. т імпортується з Росії, Польщі, Казахстану). В Україні понад 220 вугільних шахт, половина з яких до 2010 року планується закрити.

Значна частина вугілля використовується на технологічні потреби в чорній Металургії та в хімічній промисловості. В надрах України зосереджено до 300 млрд. т вугілля, що дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля як основний енергетичний ресурс України.

Собівартість українського вугілля (особливо донецького) дуже висока, оскільки важкі умови видобутку (велика глибина залягання (глибина багатьох шахт досягає 1 км та більше), малопотужні похилі та вертикальні пласти). Продуктивність праці на українських шахтах складає 2-25% від рівня, досягнутого в США та Західній Європі. В Україні підземним способом добувається 97% кам'яного вугілля, у Великобританії, Польщі, ФРН - 100%, а в США та Канаді - відповідно, 45% та 12%.

Кризовий стан українських шахт став наслідком перемоги хибної концепції, згідно якої робити капітальні вкладення в українську вугільну галузь нерентабельне. Однак, варіанти згортання видобутку вугілля, як і нафтопереробки, будуть набагато дорожчими, ніж реабілітація та модернізація виробництва.

Нафтова і нафтопереробна промисловість - складові частини нафтової промисловості, підприємства якої спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні, переробці нафти. Власних потреб країни не задовольняє. Загальні запаси становлять 153 млн. т. Ступінь розвіданості початкових прогнозних ресурсів вуглеводнів в Україні складає 41%; особливо низький показник розвіданості характерний для акваторій Чорного і Азовського морів. Щорічний видобуток нафти складає 4,1-4,5 млн. т при потребі в 35-45 млн. т (нафтопродуктів - 24-28 млн. т). Питома вага в паливно-енергетичному балансі становить 3-4%.

Україна щорічно імпортує біля 30 млн. т нафти. Оскільки понад 90% нафти надходить із Росії, то це ставить Україну в істотну залежність від постачань з однієї країни. Вишукуються можливості вирішення цієї проблеми за рахунок імпорту з інших країн (Азербайджану, Ірану, Казахстану).

Національна програма "Нафта та газ до 2010 року" передбачає доведення річних обсягів видобутку нафти та конденсату до 7,5 млн. т у 2010 році, з яких 2,5 мли. т буде видобуватись на шельфах Чорного та Азовського морів.

Нафтопереробна промисловість виробляє нафтопродукти (мазут, бензин, гас, дизельне паливо, мастила), що безпосередньо використовуються споживачами. Переробка нафти, як правило, зосереджується в районах споживання нафтопродуктів.

Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ) становить до 60 млн. т на рік, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.

Стабілізація економіки країни неможлива без ефективної роботи нафтопереробної галузі. Однак, морально застарілі потужності українських НПЗ забезпечують лише трохи більше 50% -у глибину переробки нафти (у США - 90%, у ФРН — 83%). При глибокій переробці нафти на НПЗ можна виробити до 30 видів нафтопродуктів, які сьогодні імпортуються і погребують валютних витрат, і зекономити щорічно щонайменше 2 млрд. доларів США.

Газова промисловість - галузь ПЕК у, що спеціалізується на видобутку природного і супутніх газів, їх зберіганні, переробці, транспортуванні і розподілі. Власні потреби задовольняє приблизно на 20%, решта імпортується з Росії та Туркменистану (Україна - найбільший імпортер російського газу серед країн Європи). За абсолютним споживанням газу Україна посідає 6 місце в світі, поступаючись лише США, Росії, Великобританії, Німеччині і Канаді, і третє місце в світі - за імпортуванням газу (після США і Німеччини). Щорічний видобуток природного газу складає 18-20 млрд. м3 при потребах 60-85 млрд. м3 ,власні запаси оцінюються в 1,15 трлн. м3. З врахуванням імпортованого газу його питома вага у паливно-енергетичному балансі складає 18%. До 2010 року обсяг річного видобутку газу планується збільшити до 35,3 млрд. м3, з яких на шельфі - 6,3 млрд. м3.

Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу, щорічно видобувається 0,5 - 1 млн. т торфу (в умовній вологості).

Електроенергетика базується переважно на використанні місцевого вугілля, ядерного палива, газу і нафти, гідроресурсів. Енергетика забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь в технологічних процесах багатьох галузей промисловості. Сумарна потужність енергоустановок перевищує 60 млн. кВт., котрі здатні виробляти понад 300 млрд. кВт. - год. електроенергії в рік.

Централізація виробництва електроенергії на потужних електростанціях наблизила ці об'єкти до паливних баз і основних енергоспоживаючих регіонів, що призвело до нерівномірності розміщення енергооб'єктів. Великим виробником електроенергії є Придніпров'я, Київська, Харківська, Івано-Франківська, Вінницька області.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні (СЕС), вітрові (ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі (ГАЕС) електростанції, парогазові установки, електричні та теплові мережі, котельні.

Всі енергосистеми України (Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька, Одеська) об'єднані між собою.

Одна з проблем української енергетики - відсутність регулюючих потужностей, які дозволяють покривати дефіцит електроенергії під час пікових навантажень, а також можливостей перетоку електроенергії.

Теплова енергетика. Теплові електростанції виробляють більшість електроенергії. Значна частина електроенергії в Україні виробляється в Донбасі та Придніпров'ї. Найбільші в Україні ДРЕС функціонують в Донбасі: Вуглегірська (найбільша - потужність близько 1 млн. кВт), Курахівська, Слов'янська, Старобешівська. Великим виробником електроенергії є також Київська (Трипільська ДРЕС), Харківська (Зміївська ДГ'ЕС), Вінницька області (Ладижинська ДРЕС). На базі Львівсько-Волинського басейну і нафтогазових родовищ Західної України працюють Бурштинська ДРЕС (Івано-Франківська область) та Добротвірська ДРЕС (Львівська область).

Від теплоцентралей та районних котелень Міненерго України забезпечується теплом 47 міст та населених пунктів. Треба відзначити, що частка малих промислових і комунальних ТЕЦ у виробництві тепла складає менше 10%, тоді як частка їх у виробництві тепла у Фінляндії складає 43%, у ФРН - 53%, у Голландії -67%, Великобританії та США - понад 90%.

Більша частина ТЕС проектувалась та будувалась у 60-70-і роки, обладнання електростанцій фізично зношене та морально застаріле, не відповідає сучасним технічним та економічним вимогам.

Атомна енергетика. АЕС забезпечують понад 40% виробництва електроенергії. На території України в експлуатації знаходяться 5 атомних електростанцій: Запорізька (м. Енергодар), Південно-Українська (м. Південноукраїнськ), Рівненська (м. Кузнєцовськ), Хмельницька (м. Нетішин). Загальна потужність 13,8 млн. кВт (14 енергоблоків по 1000 МВт кожний).

За розрахунками фахівців Чорнобильської АЕС тариф на електроенергію, що виробляється на АЕС України, становить 0,018$ за 1 кВт -год., тоді як на ТЕС, що працюють на природному газі - 0,028$, а на вугільних ТЕС - 0,02$ (Ковалко М.П., Денисюк С.П., 1996).

В Україні створена потужна сировинна база урану, яку за обсягами можна порівняти із сировинними базами провідних урановидобувних країн. Вона спроможна забезпечити роботу вітчизняних АЕС (однак собівартість вітчизняного природного урану в 1,5 рази перевищує ціни світового ринку).

Гідроенергетика. На гідроенергетику припадає незначна частина виробництва електроенергії - 4-5%. В Україні працює 8 великих ГЕС, 25 середніх та одна гідроакумулююча. Основні гідроенергетичні ресурси знаходяться в басейні Дніпра (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська, Каховська ГЕС) та Дністра (Дністровська). В Карпатах виділяється Теребле-Рікська ГЕС. Крім того, на середніх та малих річках (Ворскла, Південний Буг, Ріка, Рось) діють понад 55 невеликих ГЕС.

Оскільки гідроенергетичні ресурси України порівняно невеликі, то їх використовують переважно для покриття пікових навантажень діючої енергосистеми.

Будівництво ГЕС в минулому недостатньо обґрунтовувалось. Природі і земельному фонду України завдано значної шкоди: затоплено і підтоплено великі площі сільськогосподарських угідь, населених пунктів.

Нетрадиційні джерела енергії. В України є можливості істотного розширення ресурсної бази енергетики за рахунок використання позабалансових енергетичних джерел, таких як природний газ та супутній нафтогазових родовищ, шахтний метан, викидні гази промислових виробництв (газопереробних заводів), тверді побутові відходи, шлами вуглезбагачення, тверді та рідкі відходи промислових і сільськогосподарських виробництв.

Одним із видів нетрадиційних джерел є термальні води. В результаті виконаного комплексу узагальнюючих оцінок геологострукгурних, геотермічних та гідрогеологічних умов встановлено, що в надрах України знаходиться близько 27 млн. м /добу прогнозних ресурсів термальних вод. їх сумарна гідротермальна енергія досягає 450 млн. Гкал/рік. Сприятливими регіонами для отримання гідротермальної енергії є Крим і Закарпаття.

Україна має значні поклади шахтного метану, які за різними оцінками складають від 1,3 до 3,5-4,0 трлн. м3. (у США на сьогодні видобувається 21 млрд. м3 шахтного метану на рік).

Останнім часом спрямовані зусилля на пошук альтернативних джерел екологічно чистих джерел енергії. Потреби Криму, Одеської та Херсонської областей можна задовольнити, використавши постійні вітри на узбережжі.

В 1994 році в Західному Криму на березі о. Донузлав введено в дію першу чергу Донузлавської ВЕС. Промислові вітрогенератори виробляє ВО "Південний машинобудівний завод" (м. Дніпропетровськ).

Дослідно-промислова сонячна електростанція діє на сході Криму (смт. Щолкіне). Малогабаритні геліоустановки виробляє Севастопольський ремонтно-механічний завод.

 

 

41