Главная->Регіональна економіка->Содержание->1.5.       Фінансовий потенціал.

Конспект лекцiй регiональна економiка

1.5.       Фінансовий потенціал.

Для забезпечення ефективного виконання функцій ор­гани місцевого самоврядування наділяються відповідними май­новими та фінансово-бюджетними правами. Для цього форму­ються територіальні або регіональні фінанси, які включають місцеві (регіональні) бюджети АР Крим, областей, низових адміністративних районів, міст, селищ і сіл, а також прибутки підпри­ємств комунальної форми власності, які використовуються для вирішення регіональних проблем. Крім того, до регіональних фі­нансів входять також цільові фонди, які утворюються поза бю­джетом для фінансування деяких заходів, а також місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, на­приклад, цінних паперів. Регіональні фінанси забезпечують фі­нансування заходів, пов'язаних із соціально-культурним і кому­нально-побутовим обслуговуванням населення.

Формування регіональних фінансів є необхідною передумо­вою ефективного здійснення тут економічних та соціальних про­цесів. Поступово функції регулювання даних процесів перехо­дять від центральних органів законодавчої і виконавчої влади до місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування. Ефек­тивність використання місцевих фінансів значно залежить від на­явності в регіонах бюджетоутворюючих підприємств, ринку пра­ці, фінансової допомоги держави. Регіональним фінансам виді­ляються відрахування від державних податків, а також субвенції, тобто фінансові ресурси, які надаються з держбюджету на відпо­відні цілі ( наприклад, на розвиток охорони здоров'я й ін.). Тобто, чим більші обсяги місцевих фінансів, тим ефективніше можна їх використовувати, але за умови обов'язкового контролю за цим процесом з боку держави.

Територіальні (регіональні) фінанси можна охарактеризувати як сукупність фінансових (грошових) ресурсів, використовуваних для економічного і соціального розвитку територій. Основними джерелами формування регіональних фінансів є бюджетні кошти та кошти (прибутки) суб'єктів господарювання (підприємств, ор­ганізацій).

Місцеві фінанси включають:

а)  місцеві бюджети, які приймаються бездефіцитно;

б)  прибутки підприємств комунальної форми власності;

в)  цільові фонди, які утворюються поза бюджетом для фінансування деяких заходів;

г) місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів.

Таким чином, регіональні фінанси — це система економічних відносин, що регулює розподіл і перерозподіл національного до­ходу, фонду грошових надходжень, які використовуються для економічного й соціального розвитку територій. За їх допомогою держава здійснює розвиток продуктивних сил, вирівнює рівні економічного і  соціального розвитку територій,  що  склалися історично під впливом різних факторів. З цією метою розробля­ються регіональні програми соціально-економічного розвитку територій.

Основною частиною регіональних фінансів є місцеві бюдже­ти. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтується бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій та його принципи, порядок скла­дання і виконання бюджетів.

Формування бюджетів залежить, у першу чергу, від розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей, податкової політики та розподілу фінансових ресурсів між центром і регіонами. Держава та органи місцевого самоврядування зобов'язані розробляти про­грами прискорених темпів розвитку в регіонах бюджетоутворю­ючих підприємств.

Регіональні бюджети — один з головних каналів доведення до населення кінцевих результатів виробництва. Через них суспільні фонди споживання розподіляються між окремими групами насе­лення. З цих бюджетів значно фінансується і розвиток галузей виробничої сфери, зокрема харчової та місцевої промисловості, комунального господарства, продукції і послуги яких є важливою складовою забезпечення життєдіяльності населення. Регіональні бюджети мають важливе значення у здійсненні загальнодержав­них економічних і соціальних задач, у першу чергу, в розподілі державних фінансових ресурсів на розвиток й утримання соціаль­ної інфраструктури суспільства.

Через територіальні (регіональні) фінанси держава активно проводить соціальну політику. Зокрема, здійснюється фінансу­вання в регіонах охорони здоров'я, освіти, комунального обслу­говування населення, будівництва та утримання автошляхів міс­цевого значення. Коло підприємств, що фінансуються, постійно розширюється. Зокрема, за рахунок місцевих бюджетів фінансу­ються вищі і середні спеціальні навчальні заклади, заходи з внут­рішньої безпеки та правопорядку, охорони навколишнього сере­довища тощо.

Бюджетні і майнові права, які надаються органам місцевої влади, дають їм можливість складати, розглядати, затверджува­ти й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підприємства­ми, які знаходяться в їх підпорядкуванні, та отримувати від них доходи.

В основу розподілу загальнодержавних фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи закладені принципи самостійності територіальних бюджетів, державної фінансової підтримки їх, територіального формування джерел їх доходу. Виходячи з цих принципів, доходи регіональних бюджетів формуються за раху­нок власних і регулюючих джерел доходу.

Дохідна частина регіональних бюджетів включає в себе:

І. Власні доходи.

1. Податки на майно.

2.      Платежі за використання природних ресурсів, у тому числі земельний податок і орендна плата за землю.

3.      Податки, збори та мито, включаючи місцеві податки й збори.

II. Регулюючі доходи.

1. Податок на прибуток підприємств комунальної форми влас­ності.

2.  Податок з доходів фізичних осіб.

3.  Дотації з державного і регіонального бюджетів.

4.  Субвенції з державного бюджету.

5.Кошти, отримані за взаєморозрахунками з бюджетами.

Основними податками, зборами та надходженнями, які включають місцеві податки і збори, є:

·               надходження за адміністративні штрафи й санкції;

·               збори за реєстрацію підприємств, громадських організацій, банків та їх філіалів;

·               транспортний податок;

·               податок на рекламу;

·               збір за право на торгівлю;

·               реєстраційний збір з фізичних осіб, які займаються підпри­ємницькою діяльністю;

·               збір від угод, що здійснюються на товарних біржах і при продажу та купівлі валюти;

·               збір примусового стягнення коштів автомобільною інспек­цією;

·               ліцензований збір за право виробництва і торгівлі спиртови­ми напоями та пивом;

·               надходження від ліцензування окремих видів діяльності;

·               податок на майно, яке переходить у спадок або в подарунок;

·               дохід від приватизації об'єктів муніципальної власності;

·               дохід від продажу землі;

·               дохід від продажу конфіскованих та безхазяйних квартир;

·               земельний податок і орендна плата за землі сільськогоспо­дарського призначення, включаючи сільськогосподарські угіддя в складі лісового фонду;

·            земельний податок та орендна плата за землі ^сільськогос­подарського призначення;

·            доходи від централізації засобів земельного податку й оренд­ної плати за землі сільськогосподарського призначення, землі міст та інших населених пунктів;

·            платежі за користування надрами;

·            лісові податки, в тому числі орендна плата і плата за землі лісового фонду;

·            плата за воду, яку використовують промислові підприємства з водогосподарських систем;

·            плата за нормативні та понаднормативні викиди і скиди шкідливих речовин, розміщення відходів.

Регіональні органи влади заінтересовані у власних джерелах доходів. Це вимагає від них проявляти господарську ініціативу, залучати внутрішні й зовнішні інвестиції для розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей і виробництв, інновацій та сучас­них технологій, створення робочих місць, добиватись збільшення доходів у бюджет.

Основними напрямами збільшення доходної частини бю­джету є:

·                   розвиток бюджетотутворюючих галузей, тобто зростання ВВП і на підставі цього бази оподаткування;

·                   вихід з тіні виробництва й легалізація прихованого прибутку та його оподаткування.

Основними статтями видатків місцевих (регіональних) бю­джетів є:

I. Фінансова підтримка галузей господарського комплексу:

1. промисловості і будівництва;

2.      сільського господарства та рибальства;

3.      транспорту та дорожнього господарства;

4.      житлово-комунального господарства.

II. Фінансова підтримка соціально-культурних заходів:

1. освіти;

2. культури і мистецтва;

3. охорони здоров'я;

4. соціальної політики.

III.    Управління.

IV. Правоохоронної діяльності.

V. Інших видів.

Провідне місце у видатках в більшості регіонів займає фінан­сування галузей господарства, в тому числі промисловості, будівництва, сільського господарства і рибальства, транспорту, доро­жнього та житлово-комунального господарства, зв'язку. На дру­гому місці знаходяться витрати на соціально-культурні заходи, зокрема на освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров'я та фіз­культуру, соціальну політику. Видатки на управління й утриман­ня правоохоронних органів займають менше 10 % і є найменши­ми.

Бюджетні ресурси — також важливе джерело фінансування інвестиційних проектів, але їх роль впродовж останніх років значно зменшилася. При цьому, економічне зростання в період 2000—2007 рр. підтримувалося переважно за рахунок бюджет­них коштів. Скорочується частка коштів місцевих бюджетів у структурі інвестицій в основний капітал, яка не перевищує 3— 4 %. Дві третини капіталовкладень в економіку регіонів фінансу­ється за рахунок власних коштів підприємств. Таким чином, економічне зростання в Україні профінансовано переважно за рахунок внутрішніх державних джерел, але цих інвестицій не­достатньо.

Якщо внутрішніх регіональних інвестицій не вистачає, за­лучаються іноземні інвестиції. В інвестуванні української еко­номіки беруть участь підприємницькі структури понад  100 країн. Найбільші інвестиції в економіку регіонів України ма­ють розвинуті країни світу (США, Нідерланди, Німеччина, Ве­лика Британія) та Росія. Високу питому вагу мають інвестиції з офшорних зон (Кіпру, Віргінських островів, Ліхтенштейну) та інших країн. Але розраховувати на прямі іноземні інвести­ції, темпи приросту яких впродовж останніх років є нестабіль­ними, як на рушійний фінансовий фактор економічного зрос­тання в регіонах у найближчій перспективі, не варто. Вони здійснюються переважно в галузі, що динамічно розвиваються і мають суттєві темпи зростання чи відрізняються швидким обігом коштів.

Понад половина всіх інвестицій у 2007 р. вкладалася в під­приємства промисловості, зокрема в харчову промисловість та переробку сільськогосподарської продукції, машинобудуван­ня й металообробку, хімічну і нафтохімічну промисловість, паливну промисловість, будівництво та промисловість буді­вельних матеріалів. Серед непромислових галузей економіки активно інвестуються в регіонах внутрішня торгівля, транс­порт і зв'язок, фінанси, кредит, страхування та пенсійне забез­печення.

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є регіони з високим рівнем економічного розвитку та наявністю великих міст, зокрема Києва у Центральному районі, Дніпропетровська і Запоріжжя в Придніпровському районі, а також Одеси і Львова відповідно в Причорноморському та Карпатському ра­йонах.

 

1.6.       Інноваційно-інвестиційний потенціал.

Складний період ринкових трансформацій в економіці України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок за­тяжного періоду структурних перетворень у господарському комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загро­за її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку регіонів України — все це закономірно ставить питання про шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть бути подоланими впровадженням нових технологій, що ство­рюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продук­тивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість ви­робництва й споживання, є головним чинником економічного зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упро­вадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що об'єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отри­манні новації та простягається від зародження ідеї до її комер­ційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з'ясуванні йо­го зв'язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загаль­ноприйнятого визначення — це процес розробки, освоєння, екс­плуатації й використання виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію іс­нує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного процесу) мають наступний вигляд:

•  досягнення фундаментальної науки;

•  прикладні дослідження;

•  конструкторські розробки;

•  впровадження (первинне освоєння);

•  широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

•  використання нововведень;

•     старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживан­ня будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (то­вару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи ново­го організаційного методу в діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв'язків. Відповідно інноваційна продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її влас­тивостей або способів використання. Новими продуктами вва­жаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготов­лялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди включаються вдосконалення технічних характеристик, компо­нентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та інших функціональних характеристик [24, с. 238]. При цьому інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для під­приємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об'єм ін­вестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інновацій­них процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти, як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випад­ку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки скла­дає: в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8, США — 2,75, Швеції — 2, 6, у Франції — 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах становить у середньому 35—40 %. Цілком зрозуміло, що в умо­вах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та нау­ково-технічного прогресу.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють не­обхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впли­ву на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної ак­тивності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні Украї­ни передбачає свої особливості, зумовлені наступними факто­рами:

•   економічний простір України — досить різноманітний і складний;

•   території регіонів України є неоднорідними не тільки за за­безпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського та соціального освоєння;

•   галузева й, особливо, територіальна структури господарства регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний три­валий час та масштабні інвестиції;

•   різноманітні фактори впливають на підприємництво не зок­рема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного по­тенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманіт­них факторів (з урахуванням об'ємів капітальних інвестицій) можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економіч­ною активністю та темпами формування нових економічних структур можна віднести Центральний економічний район (за­гальний об'єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав по­над 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу — 8 тис. грн), До­нецький (відповідно — 27 млн грн та 4 тис. грн), Придні­провський район (відповідно — 24 млн і 3,4 тис. грн). До еко­номічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний клімат, невисоку ділову активність та характеризуються серед­німи й низькими темпами економічних перетворень і форму­ванням нових економічних структур, належать більшість регіо­нів України. Наприклад, середні показники об'ємів капітальних інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні райони, а найнижчі — Карпатський, Поліський і Подільсь­кий райони, де інвестиції в основний капітал становлять від 17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн грн у Подільському районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює від­повідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної при­вабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відоб­ражає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить, що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіо­нів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона по­винна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктив­них сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально-економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових дослі­джень та розробок також є складовою державної інноваційно-інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечува­ти свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво продукції та послуг, які можуть бути придатними для практично­го використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціо­нальному розміщенню науково-технічного й інноваційного по­тенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно-інвестиційна політика, центральні державні структури спрямо­вують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій по території країни, а місцева влада покликана сприяти найпов­нішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захис­ту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт ново­введень.

За умови обмеженості ресурсів, які суспільство і держава мо­жуть виділити на розвиток науки, техніки та інновацій, виникає проблема визначення державних пріоритетів у цій галузі. Пріо­ритетні напрями розвитку науки та техніки — тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнен­ня поточних й перспективних цілей соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Вони формуються під впливом, перш за все, національних соціально-економічних пріоритетів, політичних, екологічних та інших факторів.

До числа найважливіших пріоритетних напрямів розвитку на­уки та техніки в Україні слід віднести нові виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, інформаційні технології та електроніку, транспорт, енергетику, екологію й раціональне при­родокористування,  їх реалізація пов'язана з  формуванням та здійсненням державних і регіональних науково-технічних про­грам, програм державних наукових центрів.

Практичними формами реалізації державних пріоритетів в ін­новаційній сфері є цільові державні науково-дослідні інститути, лабораторії, центри, державні замовлення на проведення відповід­них науково-дослідних робіт, бюджетне фінансування розповсю­дження нововведень, датування виробництва й споживання інно­ваційної продукції та послуг.

Суттєвий елемент прямої підтримки інноваційних процесів — формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інновато-рам, наприклад, у формуванні ринку інновацій (інформація в державних виданнях, виставки, біржі, ярмарки та ін.). Державні органи мають здійснювати моніторинг та прогнозування іннова­ційних процесів у країні й за кордоном, а також пошук ефектив­них передових технологій для широкого впровадження. Практич­но такі заходи також можуть бути реалізованими через створення регіональних центрів інноваційного розвитку, технопарків, біз-нес-інкубаторів, територіальних кластерів, інноваційно-техноло­гічних центрів тощо.

 

1.7.       Бюджетний потенціал.

Сутність державної фінансової системи. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: в Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30% ВВП.

В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України, закон «Про бюджетну систему України» та інші нормативно-правові акти.

Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави.

Метою розробки балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей 'їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно.

У зведеному балансі фінансових ресурсів доходи та видатки бюджетів (перша стаття ресурсної та видаткової частин балансу) включають сумарні показники доходів і видатків державного та місцевих бюджетів. Ресурси підприємств і організацій складаються з прибутку (після сплати податку), амортизаційних та інших відрахувань (наприклад на шляхові роботи) державних підприємств установ та організацій. Доходи та витрати державних позабюджетних фондів включають сумарні показники доходів та витрат Фонду приватизації, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування.

Сутність бюджетної системи. Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів.

Бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття. Державний бюджет - це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством.

Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів належать обласні, міські, районні, районні в містах, селищні і сільські бюджети. Сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет України використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального ровитку України.

Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.

Бюджетний устрій грунтується на принципах єдності, повноти достовірності, гласності, наочності і самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

Принцип єдності бюджету означає існування єдиного рахунку доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю форм бюджетної документації, погодженими принципами бюджетного процесу, єдиною грошовою системою, єдиною соціально-економічною політикою, наданням необхідної статистичної та бюджетної інформації з одного рівня бюджету іншому.

Принцип повноти полягає у відображенні у бюджеті всіх доходів і видатків.

Принцип достовірності - це формування бюджету на основі реальних показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про виконання бюджету тільки тих доходів і видатків, які є результатом кінцевих касових операцій банків.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Принцип наочності - це відображення показників бюджетів у взаємозв'язку з загальноекономічними показниками України та за її межами шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.

Доходи бюджетів. Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій.

Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок: податкових надходжень (частини податку на додану вартість, частини акцизного збору, податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) та підпорядкування, податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності та підпорядкування, плати за землю, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності); неподаткових надходжень і доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності (частини доходів від приватизації та реалізації державного майна; орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів; надходжень від внутрішніх позик; перевищення доходів над витратами Національного банку України; повернених державі позик, процентів за наданими державою позиками та кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності); доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.); інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного та місцевих бюджетів. Розмежування загальнодержавних податків між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до існуючого законодавства.

З Державного бюджету України до бюджету АР Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, які справляються на даній території. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік за поданням Президента з урахуванням економічного, соціального, природного і екологічного стану відповідних територій.

До проекту закону про Державний бюджет України Кабінетом Міністрів України додається техніко-економічне обгрунтування відрахувань, дотацій і субвенцій бюджетам областей, яке повинно містити: статистичні дані про економічний, соціальний, природний та екологічний стан зазначених адміністративно-територіальних одиниць; розрахунки необхідних витрат для вирівнювання економічного, соціального екологічного стану та ефективного використання природних умов адміністративно-територіальних одиниць;інформацію про урядові та регіональні програми подолання різниці між адміністративно-тЕриторіальними одиницями; виконані в попередні роки, та досягнуті результати;діючі програми та такі, що розробляються, з прогнозом наслідків виконання.

Процентні відрахування від окремих видів доходів в межах, визначених законами України, затверджуються: до бюджетів районів і міст республіканського та обласного підпорядкування - обласними радами народних депутатів; до бюджетів міст, селищних і сільських бюджетів - районними та міськими (міст обласного підпорядкування) радами народних депутатів; до районних у містах бюджетів, до бюджетних міст, що знаходяться в адміністративному підпорядкуванні іншого міста, - міськими радами народних депутатів.

Видатки бюджетів. Планування державних видатків є складовою частиною бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій.

Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.Поточні видатки - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення фінансування структурної перебудови народного господарства субвенції та інші видатки, пов"язані з розширеним відтворенням.

Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп.

Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки і т.д.).

Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, засоби масової інформації і т. д.).

Фінансування державних послуг, пов 'язаних з економічною діяльністю (витрати на розвиток галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського та лісового господарств, капітального будівництва, транспорту, зв'язку і т. п.; на забезпечення більш високої ефективності господарської діяльності, здійснення структурних  перетворень  в  економіці,  створення  умов  для  економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм і т. д.).

Видатки державних цільових фондів.

Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру і т. д.).

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно місцевими радами народних депутатів. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов"язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету України.

Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати Державного бюджету здій

 

40