Главная->Філософія->Содержание->Локк Д. - Політичне життя суспільства як філософська проблема

Філософія Хрестоматія (частина 2)

Локк Д. - Політичне життя суспільства як філософська проблема

а

Про виникнення політичних суспільств

95.   Оскільки люди є., за природою свободними, рівними й не­залежними, тому ніхто не може бути виведений із цього стану й під­корений політичній владі іншого без своєї особистої на це згоди. Єдиний спосіб, за допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї природної свободи та одягає на себе узи громадянського суспільст­ва, — це угода з іншими людьми про об’єднання в суспільство для того, щоб зручно, благополучно та мирно спільно жити, спокійно користуватися своїм майном і перебувати в більшій безпеці, ніж ті, хто не є членами суспільства. Це може зробити будь-яка кількість людей, оскільки тут нема шкоди для свободи інших людей, які, як раніше, залишаються у природному стані свободи. Коли якась кіль­кість людей таким чином погодилася утворити суспільство або дер­жаву, то вони тим самим уже об’єднані та складають єдиний полі­тичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту.

96.   Адже, коли яка-небудь кількість людей утворила за згодою кожної окремої людини суспільство, то вони тим самим зробили це суспільство єдиним організмом, що володіє правом виступати як єдиний організм, що може діяти тільки з волі та рішення більшості. Адже те, що призводить до дії будь-яке суспільство, є лише згода лю­дей, які у нього входять, але оскільки те, що є єдиним цінним, має рухатися в єдиному напрямку, тому необхідно, щоб це ціле рухалося туди, куди його тягне велика сила, яку становить згода більшості: у противному випадку воно не в змозі виступати як єдине ціле або продовжити залишатись єдиним цілим, єдиним суспільством, як на те погодилися всі об’ єднані в нього окремі люди; й, отже, кожний завдяки цій згоді зобов’язаний підкоритися більшості. Ось чому ми бачимо, що в законодавчих зборах, наділених владною силою пози­тивних законів, у таких випадках, коли у позитивному законі, який наділив їх владою, не вказана кількість, і дія більшості вважається дією цілого й, зрозуміло, визначає силу цілого, яким за законом природи та розумом воно володіє.

І, отже, кожна людина, погодившись разом з іншими скласти єдиний організм, підвладний одному урядові, бере на себе перед кожним членом цього суспільства обов’язок підкоритися рішенню більшості й визнати його кінцевим; в іншому випадку цей початко­вий договір, за допомогою якого він разом з іншими вступив до од­ного суспільства, не буде що-небудь значити й зовсім не буде дого­вором, якщо ця людина залишиться свободною і не буде мати ні­яких інших уз, крім тих, які вона мала, перебуваючи у природному стані. Адже як тоді буде виглядати будь-який договір? Яке це буде нове зобов’язання, якщо людина буде зв’язана будь-якими постано­вами суспільства лише настільки, наскільки вона сама це вважає зручним та дає на це свою згоду? Адже тоді вона буде все ще корис­туватися такою ж свободою, якою вона користувалася до цього до­говору або якою користується людина, яка перебуває у природному стані.

Про мету політичного суспільства та правління

123.  Якщо людина в природному стані така свободна, як про це говорилося, якщо вона — абсолютний господар своєї власної особи та володінь, рівна найвеличнішим людям й нікому не підвладна, то чому вона розходиться зі своєю свободою, чому відмовляється вона від цієї імперії та підкоряє себе владі й керівництву якоїсь іншої си­ли? На це напрошується найочевидніша відповідь, що хоча у природ­ному стані вона володіє подібним правом, але все ж використання його є дуже ненадійне і йому постійно загрожує посягання інших. Адже, оскільки всі інші мають це право такою ж мірою, як і вона сама; оскільки кожна людина рівна іншим, але більша частина лю­дей не дуже суворо дотримується рівності й справедливості, то ви­года, яку вона має у цьому стані від використання своєї свободи, вельми ненадійна. Це спонукає її з готовністю відмовитися від тако­го стану, в якому хоча вона і є свободною, але сповнена страхів та безперервних побоювань; і небезпідставно вона розшукує й готова приєднатися до тих, хто вже об’єднався або збирається об’єднатися заради взаємного збереження свого життя, волі та володінь, що я називаю загальним ім’ям «власність».

124.    Саме тому головною метою об’єднання людей у державу й передання ними себе під владу уряду є збереження їхньої влас­ності. А для цього у природному стані не вистачає багато чого.(...)

129. Але, хоча люди, коли вони входять у суспільство, відмовля­ються від своїх рівних прав, свобод та від виконавчої влади, що ни­ми вони володіють у природному стані та передають їх до рук сус­пільства з тим, щоб згодом користувалася ними законодавча влада настільки, наскільки це вимагатиме суспільне благо, все ж це ро­биться кожним лише для того, щоб якомога краще зберегти себе, свою свободу та власність (адже неможливо припустити, що будь- яка розумна істота свідомо змінювала б своє становище на гірше). Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ні­коли не може сягати далі, аніж це необхідно для суспільного блага, і ця влада зобов’язана охороняти власність кожного, не допускаючи тих трьох незручностей, про які говорилося вище й які робили при­родний стан небезпечним і ненадійним. Та хто б не володів законо­давчою або верховною владою у будь-якій державі, він зобов’язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, що виголо­шені народом та відомі народу, але не через імпровізовані укази; правити мусить він за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які мають вирішувати суперечки за допомогою цих законів і застосовувати силу спільноти у країні тільки під час виконання та­ких законів, а за кордоном — щоб запобігти отриманню збитків або ж для отримання відшкодування за них та для охорони спільноти від іноземного вторгнення й загарбання. І все це повинно здійснюватися не для чого іншого, а тільки в інтересах безпеки та суспільного бла­га народу.

Про форми держави

132. Оскільки з моменту об’єднання людей у суспільство біль­шість володіла, як було показано, всією владою спільноти, то вона могла використовувати всю цю владу для створення час від часу законів для спільноти і для запровадження цих законів призначени­ми нею посадовими особами; у цьому випадку форма управління буде являти собою досконалу демократію; або ж вона може переда­ти законодавчу владу до рук кількох вибраних осіб та їхніх послідо­вників або спадкоємців, і тоді це буде олігархія; або ж до рук однієї особи, і тоді це буде монархія (якщо до рук її та її спадкоємців, то це спадкоємна монархія; якщо ж влада передана їй тільки довічно, а після смерті правителя право призначати спадкоємця повертається до більшості — то це виборна монархія). І згідно з цим спільнота може установити складні та змішані форми правління залежно від того, що вона вважає кращим. І якщо законодавча влада спочатку була передана більшістю одній або кільком особам довічно чи на якийсь обмежений час, а потім верховна влада знову повинна була повернутися до більшості, то коли це траплялося, спільнота змогла знову передати її у які їй завгодно руки й, отже, створити нову фор­му правління. Тому форма правління залежить від того, у кого пере­буває верховна влада, що є законодавчою (неможливо припустити, щоб нижча влада керувала вищою або щоб хтось інший, окрім вер­ховної влади, видавав закони): згідно з цим форма держави визнача­ється тим, у кого перебуває законодавча влада.

Під державою я весь час розумів не демократію або яку-небудь іншу форму правління, але будь-яку незалежну спільноту, яку лати­няни назвали словом «сіуіїаз». Цьому слову у нашій мові краще за все відповідає слово «держава»; воно більш точно виражає поняття, що означає таке суспільство людей, а от англійське слово «община» або «місто» його не виражають, бо державі можуть бути підвладні общини, а слово «місто» в нас має зовсім інше значення, аніж «дер­жава».

Локк Дж. Два трактати про правління.

 

48