Главная->Філософія->Содержание->Фромм Е. - Суспільне виробництво

Філософія Хрестоматія (частина 2)

Фромм Е. - Суспільне виробництво

а

В нашу епоху, тобто після закінчення Першої світової війни, від­булося повернення до теорії і практики радикального гедонізму. Прагнення до необмежених насолод вступає в суперечність з ідеа­лом дисциплінованої праці, аналогічно до суперечності між прийн­яттям етики одержимості працею та ідеалом повного неробства в час, вільний від роботи, і під час відпустки. Безкінечний конвеєр і бюро­кратична рутина, з одного боку, телебачення, автомобіль і секс — з іншого, роблять це суперечливе поєднання можливим. Одна лише одержимість працею довела б людей до божевілля, як і повне неробст­во. Поєднання ж їх одне з одним цілком дозволяє жити. Крім того, ці обидві суперечливі установки відповідають економічній необхід­ності: капіталізм XX ст. ґрунтується як на максимальному спожи­ванні вироблених товарів та запропонованих послуг, так і на дове­деній до автоматизму колективній праці.

Теоретичний аналіз показує, що радикальний гедонізм не може привести до щастя, а також він не може цього зробити, беручи до уваги людську природу. Але й без теоретичного аналізу спостере­жувані факти з повною очевидністю свідчать про те, що наш спосіб «пошуків щастя» не приводить до благоденства. Ми є суспільством явно нещасних людей, самотніх, охоплених тривогою й нудьгою, здатних тільки до руйнування, людей, що постійно відчувають свою залежність, які радіють, якщо їм вдалось якось згаяти час, який вони так охоче прагнуть зекономити.

Наш час — час найбільшого соціального експерименту, який ко­ли-небудь був здійснений, щоб вирішити питання, чи може насолода (як пасивний афект на протилежність активному — добробуту і ра­дості) бути задовільною відповіддю на проблему людського існу­вання. Вперше в історії задоволення потреби в насолоді не тільки не є привілеєм меншості, але стало доступним для більш ніж половини населення. В індустріальних країнах цей експеримент уже дав нега­тивну відповідь на поставлене питання.

Друга психологічна посилка індустріального століття, а власне, що індивідуальні егоїстичні прагнення ведуть до миру і гармонії, а також росту добробуту кожного, настільки ж помилкова з теоре­тичної точки зору, і її неспроможність знову ж таки підтверджується фактами. Чому цей принцип, який заперечував один з великих пред­ставників класичної політекономії — Давид Рікардо — треба вважа­ти справедливим? Якщо я егоїст, то це проявляється не тільки в моїй поведінці, але й в моєму характері. Бути егоїстом — це значить, що я хочу всього для себе; що мені приносить задоволення володіти самому, а не ділитися з іншими; що я маю стати жадібним, тому що моєю метою є володіння, то я тим більше є значимим, чим більше маю, що я повинен відчувати антагонізм до всіх інших людей: до своїх покупців, яких хочу обманути, до своїх конкурентів, яких хочу розорити, до своїх робітників, яких хочу експлуатувати. Я ніколи не можу бути задоволеним, тому що моїм бажанням немає кінця; я по­винен заздрити тим, хто має більше, і боятися тих, хто має менше. Але я змушений придушувати ці почуття, щоб зображати з себе (пе­ред іншими, як і перед самим собою) усміхнену, розумну, щиру, до­бру людську істоту, якою прагне здаватися кожен.

Прагнення володіння неминуче веде до безкінечної класової вій­ни... Оскільки всі прагнуть мати більше, класова боротьба є немину­чою, а в глобальному масштабі війна між народами. Зажерливість і мир виключають одне одного.

Фромм Е. Мати чи бути?

 

42