Главная->Філософія->Содержание->Франк Л. - Проблема людини у філософії

Філософія Хрестоматія (частина 2)

Франк Л. - Проблема людини у філософії

а

Питання про сенс життя саме по собі зовсім не безглузде питан­ня, і наскільки б обтяжливою не була для нас його нерозв’язність або невирішеність, міркування про незаконність самого питання нас не заспокоюють. Ми можемо на певний час відмахнутися від цього питання, відігнати його від себе, але в наступну ж мить не «ми» і не наш «розум» його ставить, а воно само настирливо стоїть перед нами, і душа наша, часто зі смертельною тугою, запитує: «Для чого жити?»

Очевидно, що наше життя, простий стихійний процес його про­живання, перебування на світі й усвідомлення цього факту зовсім не є для нас «самоціль». Воно не може бути самоціллю, по-перше, то­му, що загалом страждання і тяготи переважають у ньому над радо­щами й насолодами, і, незважаючи на всю силу тваринного інстинк­ту самозбереження, ми часто не розуміємо, для чого ж це ми пови­нні тягнути цю тяжку лямку. Але і незалежно від цього воно не мо­же бути самоціллю і тому, що життя, по самій своїй сутності, не є нерухомим перебуванням у собі, самодостатнім спокоєм, а роб- ленням чогось, або пориванням до чогось; тому мить, в яку ми віль­ні від будь-якої справи чи прагнення, ми відчуваємо як нестерпно- нудний стан порожнечі і незадоволення. Ми не можемо жити для життя; ми завжди — хочемо цього чи ні — живемо для чогось. Але тільки в більшості випадків це «щось», будучи метою, до якої ми прагнемо, є, за своєю сутністю і в свою чергу, засобом, і при цьому засобом для збереження життя. Звідси виникає це нестерпне зачаро­ване коло, яке гостріше за все дає нам відчути безглуздість життя і породжує тугу за його осмисленням: ми живемо щоб працювати над чимось, прагнути чогось, а працюємо, турбуємося й прагнемо — для того, щоб жити. І, змучені цим кружлянням у білячому колі, ми шукаємо «смислу життя» — ми шукаємо прагнень і справ, які не були б спрямовані на просте збереження життя, і життя, яке не ви­трачалося б на тяжку працю заради його ж збереження.

Ми повертаємося, таким чином, назад до поставленого питання. Життя наше є осмисленим, коли воно служить деякій розумній меті, змістом якої ніяк не може бути просто саме емпіричне життя. Але в чому ж полягає її зміст, і, перш за все, за яких умов ми можемо визнати кінцеву мету «розумного»?

Якщо її розумність полягає не в тому, що вона є засобом для ко­гось іншого, інакше вона не була б дійсною, кінцевою метою — то вона може полягати лише в тому, що ця мета є такою безперечною самодостатньою цінністю, про яку навіть немає сенсу ставити пи­тання: «Для чого?» Щоб бути осмисленим, наше життя — всупереч твердженням прихильників «життя заради життя» і згідно з явною вимогою нашої душі — має бути служінням вищому і абсолютному благу.

Але цього мало. Ми бачимо, що в сфері відносної «розумності» можливі і часто-густо зустрічаються випадки, коли щось є осмисле­ним з пункту бачення третьої особи, але не для самого себе. Те саме мислиме в сфері абсолютної розумності. Якби наше життя було від­дане служінню хоча б вищому й абсолютному благу, яке, проте, не було би благом для нас, або в якому ми самі не брали б участі, то для нас воно все ж таки не мало б сенсу. Ми вже бачили, яким без­глуздим є життя, присвячене благу прийдешніх поколінь [...] Життя осмислене, коли воно, будучи служінням абсолютному й вищому благу, є разом з тим не втратою, а утвердженням і збагаченням са­мого себе — коли воно є служінням абсолютному благу, яке є бла­гом і для мене самого. Або, інакше кажучи: абсолютним у значенні досконалої безперечності ми можемо визнати лише таке благо, яке є водночас і самодостатнім, що перевищує всі мої особисті інтереси і є благом для мене. Воно повинно бути одночасно благом в об’єк­тивному і суб’єктивному сенсі — і вищою цінністю, до якої ми праг­немо заради неї самої, й цінністю, що поповнює, збагачує мене са­мого...

Франк С. Сенс життя.

 

10