Главная->Філософія->Содержание->Платон - Філософія: коло проблем та роль у суспільстві

Філософія Хрестоматія (частина 1)

Платон - Філософія: коло проблем та роль у суспільстві

 

До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філосо­фом і не очистився до кінця, — нікому, хто не прагнув пізнання... Справжні філософи відганяють від себе всі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною, і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безчестя та безслав’я, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються.

Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їхньою душею, душа туго зв’язана в тілі і при­ліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через ґрати в’язниці, і потопає в гли­бокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в’язниці: підкорюючись пристрастям, в’язень сам міцніше від будь- якого наглядача охороняє власну в’язницю. Так, тим, хто прагне пі­знання, відомо, в якому стані буває їхня душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, ви­являючи, якою мірою оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, ві­рити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і безвидно. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним ба­жанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою...

Душа філософа. не вважає, що справа філософії — визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи ро­зуму й постійно в ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божес­твенне й незаперечне та в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського не­щастя. Завершуючи таке життя., їй не потрібно боятися чогось по­ганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона роз­падеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.

Платон. Федон.

 

6