Главная->Філософія->Содержание->Еразм Роттердамський - Філософія Відродження

Філософія Хрестоматія (частина 1)

Еразм Роттердамський - Філософія Відродження

а

Людина — це якась дивна тварина, що складається з двох або трьох надзвичайно різних частин: з душі (апіта) — ніби якогось божества (питеп) і тіла — на зразок безсловесної худоби. Стосовно тіла ми настільки не перевершуємо тварин іншого роду, що за всіма своїми даними перебуваємо набагато нижче від них. Що стосується душі, то ми настільки здатні сприйняти божественне, що самі могли б пролетіти повз ангелів і з’єднатися з Богом. Якби не було тобі дане тіло, ти був би божеством, якби не був у тебе вкладений розум (тет), ти був би худобою. Ці дві, що так відрізняються одна від од­ної, природи вищий творець об’єднав у такій щасливій згоді, а змій, ворог миру, знову розділив нещасною розбіжністю, що вони й роз­лучені не можуть жити без найбільшого страждання і бути разом не можуть без постійної війни; безперечно, що і те й інше, як мовиться, тримає вовка за вуха; до того й до іншого підходить віршик: «Так не в силах я жити ні з тобою, ні в розлуці з тобою».

У цьому розбраті ворогує одне з одним, ніби протилежне, те, що єдине. Адже тіло, оскільки воно видиме, насолоджується речами видимими; оскільки воно смертне, то йде слідом за скороминущим, оскільки воно важке — падає вниз. Навпаки, душа (апіта), пам’ятаючи про ефірне походження, щосили прагне вгору і бореться із земним своїм тягарем, зневажає те, що є тлінним; вона шукає то­го, що є істинним і вічним. Безсмертна, вона любить безсмертне, не­бесна — небесне, подібне зачаровується подібним, якщо тільки не потоне в багнюці тіла й не втратить своєї природженої шляхетності через зіткнення з ним. І цю розбіжність посіяв не міфічний Проме- тей, підмісивши до нашого духу (тет) також частинку, взяту від тварини, його не було в первинному вигляді, проте гріх спотворив створене добро, зробивши його поганим, внісши до доброї згоди отруту розбрату. Адже раніше і дух (тет) без зусиль повелівав тілу, й тіло охоче та радісно покорялося душі (апітш); нині, навпаки, пе­рекрутивши порядок речей, тілесні пристрасті прагнуть керувати розумом (гаїіо) і він вимушений підкорятися рішенню тіла.

У людині обов’язки царя здійснює розум. Шляхетними можеш вважати деякі пристрасті, хоча вони і плотські, проте не дуже грубі; це природжене шанування батьків, любов до братів, прихильність до друзів, милосердя до занепалих, побоювання поганої слави, бажання пошани й тому подібне. З іншого боку, останніми покидьками прос­того люду (люмпеном) вважай ті рухи душі, які вельми сильно роз­ходяться з настановами розуму і зводять до низькості тваринного стану. Це — хіть, розкіш, заздрість і подібні хвороби душі, яких, на зразок брудних рабів і ганебних кайданників, треба примушувати до одного: щоб, якщо можуть, виконували справу і урок, заданий па­ном, або принаймні не заподіювали явної шкоди. Розуміючи все це як божественне натхнення, Платон у «Тімеї» написав, що сини богів за своєю подобою створили в людях подвійний рід душі: одну — божественну й безсмертну, іншу — ніби смертну і схильну до різ­них пристрастей. Перша з них — задоволення (уоіир(аз) — приман­ка зла (як він говорить), потім страждання (йоіот), відлякування й перешкода для добра, потім хвороба і зухвалість безрозсудних по­радників. До них він додає і невблаганний гнів, а крім того, влесли­ву надію, яка кидається на все з шаленою любов’ю. Приблизно такі слова Платона. Він, звичайно, знав, що щастя життя полягає в пану­ванні над такими пристрастями. У тому ж творі він пише, що ті, хто здолав їх, житимуть праведно, а неправедно ті, які були ними пере­можені. І божественній душі, тобто розуму (гаїіо), як цареві, визна­чив він місце в голові, немов у фортеці нашої держави; ясно, що це — найвища частина тіла, вона найближче до піднебесся, най­менш груба, тому що складається тільки з тонкої кістки і не обтяже- на ні жилами, ні плоттю, а зсередини і ззовні дуже добре укріплена відчуттями, щоб із-за них — як вісників — не виник у державі жо­ден заколот, про який він відразу не дізнався б. І частини смертної душі — це означає пристрасті, які для людини або смертельні, або надокучливі, — він від неї відокремив. Оскільки між потилицею та діафрагмою він помістив частину душі, що має відношення до від­ваги і гніву — пристрастей, звичайно, бунтівних, які слід стримува­ти, проте вони не дуже грубі; тому він відокремив їх від вищих і нижчих незначним проміжком для того, щоб через надмірно тісне сусідство вони не бентежили дозвілля царя і, зіпсовані близькістю з низьким простолюдом, не склали проти нього змови. З другого бо­ку, силу жаги, яка спрямовується до їжі й пиття, яка штовхає нас до Венери, він відправив під передсердя, подалі від царських покоїв.., щоб вона мешкала в загороді, немов яка-небудь дика, неприборкана тварина, тому що вона зазвичай будить особливо сильні хвилювання і недостатньо мало слухається наказів володаря. Найнижча її тва­ринна і норовиста сторона або ж та ділянка тіла, якої належить со­ромитися, над якою вона перш за все бере гору, може бути застере­женням того, що вона при марних закликах царя за допомогою не­пристойних поривів готує заколот. Немає сумніву в тому, що ти ба­чиш, як людина — зверху створіння божественне — тут повністю стає худобою. І той божественний радник, сидячи у високій фортеці, пам’ятає про своє походження й не думає ні про що брудне, ні про що низьке. У нього скіпетр із слонової кістки — знак того, що він керує винятково тільки справедливо; Гомер писав, що на цій верши­ні сидить орел, який, злітаючи до неба, орлиним поглядом поглядає на те, що є на землі. Увінчаний він золотою короною. Тому що в таємних книгах золото позначає мудрість, а коло — досконале і ні від чого незалежне. Адже це достоїнства, властиві царям; по-перше, щоб вони були мудрими і ні в чому не хибили, потім щоб вони хоті­ли лише того, що є справедливим, щоб вони не зробили чого-небудь поганого і помилкового, всупереч рішенню духу (апіта). Того, хто позбавлений однієї з цих властивостей, вважай не царем, а розбій­ником.

Еразм Роттердамський. Зброя християнського воїна.

 

43