Главная->Філософія->Содержание->Фома Аквінський - Філософія Середньовіччя

Філософія Хрестоматія (частина 1)

Фома Аквінський - Філософія Середньовіччя

а

. З огляду на це треба визнати, що в людині не присутня ніяка субстанційна форма, окрім однієї тільки субстанційної душі, і що остання, коли віртуально зберігає в себе душу чуттєву й душу веге­тативну, насправді зберігає в собі форми нижчого порядку і виконує самостійно усі ті функції, які в інших речах виконуються менш до­вершеними формами. Подібне треба сказати про чуттєву душу тва­рин, про вегетативну душу рослин і взагалі про всі більш довершені форми в їхньому відношенні до форм менш довершених (Сума теол., І, д. 76, 4 с).

Не форма визначається матерією, але скоріше матерія формою; у формі потрібно шукати основу, чому така матерія, а не навпаки. Осягнута розумом душа, як було сказано вище, в рамках природного стану речей займає серед інтелектуальних субстанцій нижчу схо­динку. Це видно з того, що вона не володіє за своєю природою врод­женим знанням істин, подібно до ангелів, але примушена по кру­пинках збирати істину з відокремлених речей через чуттєве сприй­мання, як говорить Діонісій Ареопагит у 7-й гл. «Про божественні імена». Але природа нічому не відмовляє в необхідному; звідси пі­шло, що осягнута розумом душа наділена не тільки здібністю осяга­ти розумом, але також здібністю чуттєвого сприймання. Однак акт чуттєвого сприймання не може здійснюватися без тілесного знаряд­дя. Отже, необхідно було, щоб душа, яка осягає розумом, поєднала­ся з тілом такого роду, яке було б придатне як орган чуттєвого сприймання.

Коли душа, що осягає розумом, поєднується з тілом в якості його субстанційної форми, неможливо, щоб будь-який акцидентний уст­рій був посередником між тілом і душею, як узагалі між субстанцій- ною формою і її матерією. З цього видно, що, як швидко матерія здатна до всіх актуальних станів у деякій послідовності, необхідно, щоб те, що безумовно первинне в актуальних станах, розумілося первинно в матерії. Але первинним серед усіх актуальних станів є буття. Отже, неможливо лишити матерію перш теплою чи кількіс­но визначеною, ніж актуально сущою. Але актуальне буття вона отримує через субстанційну форму, яка повідомляє просте буття, як стверджувалося вище. Звідси неможливо, щоб якісь акцидентні уст­рої передіснували в матерії, передуючи субстанційній формі, і цей висновок поширюється на душу.

* * *

Про це говорить Арістотель: силогічний доказ учить знанням, розуміння ж повинно супроводжуватися досвідом, а не голим дока­зом. Коли ж він говорить у першій книзі «Метафізики», що ті, хто знає основи та причини, більш мудрі, ніж ті, хто має досвід, то там мова йде про тих, хто з досвіду знає тільки голу істину без [знання] причини. Я ж говорю тут про людину, яка володіє досвідом, яка з досвіду знає основу й причину. Такі люди неперевершені в мудро­сті, як говорить Арістотель у шостій книзі «Етики», і їх простим ре­чам потрібно вірити, так, якщо б вони навели докази, як філософ говорить там же...

Але досвід буває подвійним. Один — здобутий за допомогою зо­внішніх відчуттів. Так ми досліджуємо небесні явища за допомогою вироблених для цього знарядь і земні речі випробовуємо за допомо­гою зору. Про те, що відсутнє в тих місцях, де ми знаходимось, ми дізнаємося від інших тямущих людей, які це знають із власного до­свіду. Так вчинив Арістотель, пославши владою Олександра [Маке­донського] дві тисячі людей у різні країни, щоб вони дізналися на досвіді, про все, що є на поверхні землі, як про це свідчить Пліній у «Звичайній історії». Це досвід людський та філософський, яким може володіти людина завдяки дарованій їй благодаті. Але цього досвіду недостатньо людині, бо він не зовсім переконує нас стосов­но тілесних речей завдяки труднощам пізнання, і тому святі отці та пророки, які першими дали світу науки, знаходили внутріш­нє осяяння, а не обмежувалися відчуттями. Подібно до цього робили багато віруючих після Христа. Бо часто осяює благодать віри та Боже натхнення не тільки в духовних речах, а й у тілесних та філо­софських науках, як говорить Птоломей у «СепШодиіит»: подвій­ний шлях пізнання речей, один через філософський досвід, інший, котрий, за його словами, набагато кращий, — через Боже одкровен­ня... (873-874).

Фома Аквінський. Сума теології.

Про розквіт державного устрою

—   Для розквіту держави урядовці повинні дотримуватися трьох умов: по-перше, підтримувати даний устрій у державі. Адже сам устрій, що панує, немовби уособлює мету. Отже, досягнення мети і підтримка існуючого устрою — дві взаємопов’язані засади, яких повинен додержуватися політичний діяч. Потім, і це по-друге, треба, щоб урядовці мали найголовніші повноваження й виконували ті за­вдання, яких вимагає дана посада, бо піддані часто у своїх діях не керуються розумом, отже, до них доводиться застосовувати примус, а це неможливо без широких і важливих повноважень. Третє: потріб­но, аби правитель виявив чесноти і керувався законами (це стосу­ється будь-якої держави) та правильними прагненнями, що можливо на підставі моралі. А ще він мусить, спираючись на закони, здійс­нювати розподіл так, аби це сприяло розквітові держави.

—   Коли ж державці не наділені усіма такими рисами, тоді слід віддати перевагу тому діячеві, котрий має їх більшою мірою, а отже, дасть більше користі для державного устрою.

—   Не вважаймо, однак, ніби для розквіту держави досить повно­важень і любові до устрою, коли відсутня мораль, бо ж у такому разі правитель виявлятиме нестриманість, зарозумілість і самолюбство, бо більше він не зможе вгамувати своїх пристрастей.

—   У державі слід оберігати найбільшою мірою ту частину (гро­мадян), яка найбільше зацікавлена в збереженні існуючого устрою, а не ту, яка не підтримує його.

—   А ще треба пильнувати, аби в державі не переступали серед­ніх меж у різних сферах життя. Адже може трапитися так, що дер­жавний устрій загине, коли, приміром, хтось із правителів поверне в бік охлократії чи чогось такого.

—   Найкращий засіб для розквіту державного устрою — це вихо­вання (громадян) у дусі прихильності до нього і діяльність, що узгод­жується з існуючими звичаями, завдяки яким ми виховуємося в дусі прихильності до існуючого устрою і завдяки чому сам устрій збері­гається.

—   Вважаймо нікчемним той спосіб життя, коли (при демокра­тичному устрої) кожен живе за власним бажанням. Хибно міркува­ти, ніби життя у згоді із формою державного устрою — це рабство. Воно необхідне для розквіту й набуття більшої свободи, тобто коли ми діємо на підставі розуму і власних інтересів, і тоді, з огляду на інтелект, про людину можемо судити як про розвинуту істоту.

Фома Аквінський. Коментарі до Арістотелевої «Політики».

 

36