Філософія (частина 2)

Словник 2

 

 

Іларіон Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом'якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного — благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабс-

538

тва, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1044), “Молитва”, “Сповідання віри”.

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософії; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний і критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб'єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу. Основні праці: “Загальна природна історія і теорія неба”, “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” та ін.

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної “філософії абсурду" до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто “історію не творить, а потерпає від її пасток”. Відомим став завдяки творам “Сторонній” (1942), “Міф про Сизифа” (1942), “Чума” (1947) та “Бунтівна людина” (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця-творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсалії захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога (“Колоквіум”, 1076, “Про свободу волі”, 1077). К. обстоював віру як передумову та підґрунтя раціонального знання. Він зазначив: “Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити”. Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою буттєвість. Цей потяг до “інтелектуального богоспоглядання” К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсалії. К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції пе-

539

редування універсалі одиничним речам, які, вірогідніше, взагалі не існують, К. пише трактат "Чому Бог улюднився?", де логічними засобами намагається довести необхідність втілення Бога в людину.

Керкегор Сьюрен (1813—1855) — датський філософ, засновник ірраціоналізму Нового часу. Різко критикуючи всевладдя розуму у філософії, підносив роль і значення віри, яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив її вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу. Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності, перетворює в масу. Його концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні. Керкегор написав 28 томів творів, серед них “Насолода і обов'язок”, “Страх і трепет”, “Філософські крихти”, “Хвороба до смерти” тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, “Підручник з логіки”, “Оратора Могилянського”. Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізму, який він розглядав як середню ланку між емпіризмом і містицизмом. За Контом, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, “як” вони відбуваються. У зв'язку з цим наука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як і окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства:

1) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили;

2) метафізичну або абстрактну, коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником соціології як окремої науки про суспільство. Найпомітніша праця — 6-томний “Курс позитивної філософії”.

Конфуцій, Кун Фуцзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації і культури. Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п'ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність і вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів (“Лунь юй”).

540

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — український історик, громадсько-політичний діяч і мислитель. Провідний діяч українофільства, один із організаторів Кирило-Мефодіі'вського братства, в програмних документах якого (“Книга буття українського народу” та “Статут слов'янського товариства”) найповніше виявилися його соціально-політичні орієнтації та історіософська концепція. Науково-філософські пошуки ідо-слідження були спрямовані на проблеми історіографії, рушійні сили суспільного розвитку, національні питання, життя українського народу та його культуру. Вперше в українській історіографії детально з'ясував сутність історії України. У працях “Правда москвичам про Русь”, “Дві руські народності” не лише дав розгорнуте епічне полотно історичного процесу України, а й доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію, відмінні від російської. Обстоював самобутність, окремішність, самоцінність українського народу. Одним із перших підніс українську ідею до рівня теоретичного осмислення. Обґрунтував ідею федеративного устрою держави. Автор відомих монографій з історії України — “Богдан Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа”, “Мазепинці”, “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Хмельницького”, “Павло Полуботок”, трьох томів “Руської історії в життєписах її найголовніших діячів”, 16 томів “Монографій та досліджень”, в яких втілив оригінальну, протилежну офіційній російській історіософську концепцію.

Кузанський Микола (1401—1464) — німецький теолог і філософ початку епохи Відродження. Формувався під впливом містики і неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму. Бог, всесвіт і людина (“мікрокосм”) зпівпадають. Висунув ідею безкінечності Всесвіту. Погляди К. вплинули на Бруно. (“Про вчене незнання", 1440, “Про божественне бачення”, 1543 та ін.)

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) — відомий український культурний діяч, письменник, історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства. Хоч Куліш тяжів до романтичної традиції, його світогляд не був усталеним. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства тощо. Незмінною була лише відданість ідеї України, її відродженню. Своєрідною є його теорія культурництва, пов'язана з образом культури землеробства, котрий “очищає” рідну землю тієї “негіді”, допомагає своєю працею “воскресінню” поснулої віри й віковічних звичаїв батьків. Звідси його “хутірська філософія”, основана на вимозі повернення до життя природи, правди й душі людської, де ще зберігаються справжні цінності людського буття. Особливу увагу приділяв українській мові як предвічному скарбу народного серця. Саме мова, на його думку, повернула українцям повагу інших народів. Перебував на позиціях фаталістичного життя і визнавав творцем усього сущого Бога.

Кульчицький Олександр Юліанович (1895—1980) — український філософ, культурно-освітній діяч української діаспори. Працював професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). Автор більше сотні статей і монографій з психології, філософії, антропології, педагогіки, літературознавства. У сфері філософії (онтології) тяжів до поглядів Гартмана про шарову будову буття, який стверджував про поєднання або накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органіч-

541

ного, психічного й духовного. Досліджував особливості психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого й несвідомого, природу свідомості та її відмінність від психічних діянь. Спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув до розкриття суті етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, яку тлумачив як філософію релігії. Проблему специфіки українського характеру розв'язував з урахуванням дії расових, геопсихічних, історичних, культуроморфних та глибинно-психічних чинників. Найвідоміші праці: “Нарис структурної психології” (1949), “Український персоналізм” (1985), “Основа філософії і філософічних наук” (1995).

Кун Томас (1922—1995) — американський історик і філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця “Структура наукових революцій (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як “парадигма”, “нормальна наука”, “наукова революція”, “наукова спільнота” тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму і вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. У праці “Функції догми в науковому дослідженні” доводив, що певного роду догматизм, тверда схильність до всебічно обгрунтованої системи поглядів — необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів і основних ідей (навіть догм), займаються планомірним і настійним вирішенням конкретних завдань.

Ламетрі Жульєн-Офре де' (1709—1751) — французький філософ, просвітитель, лікар. В онтології — прихильник механістичного матеріалізму, поєднував філософію з природничими науками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гносеології дотримувався сенсуалістичної концепції. Етику будував на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: “Система Епікура”, “Людина — рослина”, “Природна історія душі”, “Трактат про душу" та інші. Метою своєї філософії проголошував відродження системи Епікура як в онтології, так і в етиці. Згідно з поглядами Л. існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в “організованих тілах”). А людина відрізняється від тварини лише більшою кількістю потреб, а отже — більшою кількістю розуму, бо, за Л., саме потреби є “мірилом розуму”. Людський організм Л. уподібнював машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заводиться. На думку Л., розвиток суспільства визначається діяльністю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в суспільстві. Л. був прихильником освіченого абсолютизму. Філософські ідеї Л. справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Гольбаха, К. Гельвеція та інших філософів.

Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.) — давньокитайський мислитель, засновник даосизму, йому приписується трактат “Да де цзін”. В центрі даосизму відношення людини і природи. В основі світу лежить дао — шлях, доля, яке може осягнути лише мудрець. Проповідь пасивності наближає даосизм до буддизму, з яким він пізніше тісно переплітався. Після конфуціанства даосизм зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

Лейбніц Вільгельм Готфрід (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналі-

542

зував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози на основі, запропонованій ним методології, найважливішими вимогами якої були універсальність і чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: неділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі — вищі і увінчує усіх — Бог. У теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Локка продушу як “чисту дошку”. Основні праці: “Міркування про метафізикум”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.

Лесевич Володимир Вікторович (1837—1905) — український філософ, найвизначніший представник українського позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософії і науки, перетворення її на позитивну науку. Філософія, за Лесевичем, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема О. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, за Лесевичем, є “трибуналом” усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого пізнає не предмети самі по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об'єктивність законів. Автор праць: “Нарис розвитку ідей прогресу” (1868), “Позитивізм після Конта” (1869), “Досвід критичного дослідження основоначал позитивної філософії” (1877), “Лист про наукову філософію” (1878), “Що таке наукова філософія” (1888), “Від Конта до Авенаріуса” (1901), “Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд” (1909) та ін.

Липинський В'ячеслав Казимирович (1882—1931) — український історик, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Глибокий знавець проблем державності. Відстоював необхідність побудови незалежної суверенної Української держави як джерела єдності нації. Тільки з виникненням власної держави, на його думку, українець відчує себе сином рідної землі, тільки за таких умов народжується справжня, а не літературна нація, її він розглядав, передусім, єдністю духовною, культурно-історичною. Ідеал української держави (за тривалої відсутності власної державності) вбачав у династичному правлінні гетьманського типу—Гетьманат, принципом організації якого є “класократія”, тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності активної меншості (еліти), що спирається на рушійну силу політичного процесу — клас хліборобів, його авторитет. Цей лад має базуватися на принципах співробітництва всіх класів, рівновазі між прогресом і консерватизмом, обмеженні гетьманської влади законом, який височить над гетьманом, як над усіма. Липинський — дер-

543

жавотворчий націоналіст. Як представник українського макіавеллізму, був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його переконання, що “ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо”, і сьогодні залишається актуальним. Основні праці: “Україна на переломі 1657— 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті” (1920), “Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919—1920 pp.” (1926), “Релігія і церква в історії України” (1933) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764—1829) — український філософ, професор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософії та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці 1. Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб'єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виводив із апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність. Основні праці: “Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного” (1915), “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве” (1928), “Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного” (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: “Природне право народів”, “Повний курс філософії”.

Локатос Імре (1922—1974) — угорський філософ, послідовник Поппера, автор однієї з кращих моделей філософії науки — методології науково-дослідницьких програм. Дослідницька програма, за Локатосом, включає конвенціонально (тобто за згодою вчених) прийняте за істину: а) “жорстке ядро” (це метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) “негативну евристику” (сукупність допоміжних гіпотез, які оберігають ядро програми від фальсифікації); в) “позитивну евристику” (стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені). Відстоював ідею плюралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Найпомітніші праці: “Доводи і спростування”, “Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм” та ін.

Локк Джон (1632—1704) — англійський філософ-просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лібералізму. Один із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”. Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два

544

трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість” тощо.

Лютер Мартін (1483—1546)— німецький мислитель і громадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Реформації. Ідеї релігійного оновлення пов'язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри і Божественного промислу. Проголосив тезу “повернення до витоків” євангельського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джерелом істини вважав Святе Письмо — Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор “Коментарів до Послания до римлян”, “95 тез про індульгенції", з яких власне і розпочалася Реформація, “28 тез до диспуту в Гейдельбурзі”, “До християнського дворянства німецької нації”, “Про реформу християнської освіти”, “Про вавилонський полон церкви”, “Про свободу християнина” тощо.

Макіавеллі Нікколо (1469—1527) — італійський громадський діяч, політичний мислитель, історик. Визнавав державу найвищим проявом людського духу, а служіння державі — метою життя, проголосив автономію політичної думки від спекулятивної і етико-релігійної. Принципами такої думки вважав реалізм і концепцію розумного, могутнього, цілеспрямованого керівника держави. Автор праць: “Діалог про військове мистецтво”, “Міркування на першу декаду Тіта Лівія”, “Государ”.

Маркс Карл (1818—1883) — німецький філософ, засновник перших міжнародних пролетарських організацій, співавтор ідеологічної течії (пізніше названої марксизмом), яка охоплює філософію, політичну економію і “теорію” революційного перетворення буржуазного суспільства в комуністичне. Шлях до побудови такого суспільства вбачав у знищенні приватної власності шляхом класової боротьби, яка проголошувалась рушійною силою історії. Хоча мету і сенс історичного процесу Маркс вбачав у формуванні всебічно розвиненої гармонійної особистості, він “розчиняв” особистість у соціумі. Людина для нього — це держава, суспільство, клас, колектив, сукупність суспільних відносин. Простежуються суперечності між гуманними цілями людського прогресу і антигуманними засобами їх досягнення. Основні праці: “Рукописи 1844 року”, “Капітал”, “Німецька ідеологія” (спільно з Ф. Енгельсом) тощо.

Марсель Габріель (1889—1973) — французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Центральна проблема — існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не “мати”, тобто підпадати під владу речей, ідей і т. ін. У дусі Керкегора він протиставляє віру і розум. (“Таємність буття”, 1951, “Бути і мати”, 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895—1990) — американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як “інтелектуальний імперіалізм”, який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини — вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда “Міф про машину”, “Трансформація людини”, “Місто в історії” тощо.

Мілль Джон Стюарт (1806—1873) — англійський філософ і соціолог, представник позитивізму В теорії пізнання Мілль поділяв позицію емпітриків, вважав що навіть математичні істини мають індуктивний характер Мілль розрізняв “науки про природу” і “моральні науки”, багато уваги приділяв методу наук В політології М. висунув ідею захисту прав меншості в парламенті, був активним поборником розширення прав жінки в соціальному і політичному житті В етиці виступав як утилітарист (“Система логіки”, 1843, “Утилітаризм”, 1864 ).

Міхневич Йосип Григорович (1809—1885) — український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософії, зокрема Шеллінга і Регеля Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи “Я” — суб'єкт, який усвідомлює, “не” — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ), абсолют — першопричина того хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у прагненні від себе до не себе (від “Я” до “не Я” від людини до світу), від не себе до себе, від світу людини до першопочатку всього — Бога. Філософія на його думку має два закони природний неписаний закон розуму і писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав розум людини не може піднятися над розумом Бога а мусить бути в належній слухняності віри Основні твори “Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях” (1840), “Задача философии” (1842), “Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики” (1847), “Опыт простого изложения системи Шеллинга рассматриваемой в связи с системами других германских философов” (1850)

Могила Петро (1596—1647) — видатний український церковний культурно освітній діяч, мислитель. З його іменем пов'язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні Один із засновників Київського колегіуму (1632), що згодом став знаменитою Києво Могилянською академією — першим вищим навчальним закладом на землях східних і південних слов'ян Відкрив колегію в Кременці (1636), слов'яно греко латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам Вважав за необхідне вивчати осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на основі греко слов'янської культури з метою її збагачення і розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво Печерської лаври в 1633 р. — митрополитом Київським Галицьким і всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ'я, розбудову духовної єдності украінського народу. За допомогою проведених ним реформ спрямованих на під несення освіти, моральності, дисципліни організації кліру православна церква в Україні вийшла із занепаду і кризи. Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики ідей Ренесансу та Реформаци, античних і християнських авторів Фундаментальним принципом Бога світу і людини вважав любов а відтак милосердя і терплячість. Одні-

546

єю з центральних в його творах є ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя. З нею пов'язував ідею діяльної любові або доброчинства що, в свою чергу є основою суспільної злагоди і єдності. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню Основні праці “Номоканон” (1629), “Требник” (1646), “Православне сповідання віри” (1640—1645), “Книга души, нарыцаемое злото” (1623) “Крест Христа Спасителя и каждого человека” (1630), “Антологіа, спреч молитвы. (1636), “Євангеліє учительнеє” (1637), “Літос” (1644) та ін.

Монтень Мішель (1533—1592) — французький мислитель мораліст, скептик і стоїк за світоглядними переконаннями. Монтень не створив цілісної філософської системи Відомий як гострий критик звичаїв свого часу

Ніцше Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представник “філософії життя” Розвивав ідеї типології культури, співставляючи два начала — буття і культури діонісівське, що уособлює буяння творчої енергії, оп'яніння життям і аполлонівське, що є носієм міри, порядку. Ідеал вбачав у досягненні їх рівноваги Автор вчення “про волю до влади” як притаманному всьому живому потягу до самоутвердження. Людину розглядав як недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою незмінені розумом. Тіло у людини ставив вище її розуму як засобу життя Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра Був прихильником індивідуалізму і соціальної ієрархічності. Основні праці “Народження трагедії з духу музики”, “Весела “наука”, “Присмерки кумирів”, “Воля до влади”, “Генеалогія моралі” та ін.

Новицький Орест Маркович (1806—1884) — український філософ, перший професор філософії Київського університету. За негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософії, зробив спробу по новому підійти до осмислення її предмета, завдань, з'ясування основних механізмів і тенденцій розвитку Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює п новим баченням, світлом чіткої думки Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але її зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело — розум, який споглядає їх у своїх ідеях. Світ ідей і є пристанищем філософії, тут вона народжується, черпає свої сили і з'являється в світ Досвід і розум діють спільно. Досвід — це зміст, а розум — форми закони Те що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке і свідоме знання. У розвитку філософії виокремлював три фази ставлення П. до релігії У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій — відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї набуває власної форми, у третій — знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму У поглядахна історію дотримувався принципу євроцентризму Історію по

547

діляв на язичеський і християнський періоди Основні праці “Про докори в бік філософії в теоретичному і практичному відношенні” (1837), “Про розум як найвищу пізнавальну здібність” (1840), “Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань” (тт. 1—4,1860—1862), “Духоборці, їх історія та віровчення” (1882) та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513—1566) — український історик, філософ, мислитель гуманіст Найвизначніша постать в украінській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали “українським Демосфеном” та “сучасним Цицероном”. Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільнодоговірного походження держави, розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов'язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи Як один із перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу. Мораль вважав першоосновою права. Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. 3 проблемою природного права тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори “Про турецьку загрозу” (1543), “Про целібат” (1547), “Відступництво Риму”, “Напучення польському королю Сигізмунду Августину”, “Хроніка” тощо

Ортега-і-Гасет Хосе (1911—1954) — іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб'єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічне, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Гайдеггер) — як духовний досвід безпосередньо го переживання. Виходячи з протиставлення духовної “еліти”, яка творить культуру і “маси” людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно культурне роз'єднання “еліти” і “маси”, наслідком чого є загальна соціальна дезорієнтація і виникнення “масового суспільства”. Найвідоміші праці. “Повстання мас”, “Дегуманізація мистецтва”, “Міркування про техніку” та ін.

Піфагор (580—500 до н е.) — давньогрецький мислитель, ідеаліст Основою всього сущого вважав числа За орбітами планет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав числову гармонію. Значну увагу П. приділяв розвитку математики, заклав основи теорії чисел і принципи арифметики. Релігію і мораль П. вважав основними атрибутами гармонізації суспільства. Вчення П. про безсмертя душі (і її перевтілення) основується на принципах нової підпорядкованості людини богам. П. вплинув на Платона, неопіфейство було популярне в епоху Відродження Праці не збереглись.

Платон (427—347 до н. е. ) давньогрецький філософ учень Сократа, найяскравіший, представник об'єктивного ідеалізму. Виділяв світ вічних

548

нерухомих ідей і світ мінливих конечних речей. Перші прообрази (ідеальні моделі) яким наслідують другі Велику увагу П приділяє питанню “ієрархізації ідей” Вище за все стоїть, за П. , ідея “краси і добра”. Пізнання і досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повно цінності життя. Гносеологічні погляди П. основані на його вченні про душу. Процес пізнання — це пригадування душею ідей, які вона бачила до втілення в людину П створив концепцію ідеальної держави, в якій розподіл суспільних обов'язків ставився в залежність від рівня доброчинно сті (“Федр”, “Тімей”, “Держава” та ін ).

Плотін (205—270) — давньогрецький філософ, представник неоплатонізму. Розвинув вчення про еманацію сфер буття від вищого до нищого (“єдине” — світовий розум — світова душа — матерія). Душа, за П., є єдиною і неділимою вона безпосередня реальність і її буття не залежить від того, знаходиться вона в тілі чи поза тілом. Погляди П. вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця “Еннеади”.

Поппер Карл (1902—1994) — один із найвідоміших мислителів XX ст., вихідною позицією якого був раціоналізм. До 1937 р. працював у Відні брав участь у дискусіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних положень У 1934 р вийшла основна прац

 

45