Філософія (частина 2)

Словник

Найвидатніші філософи світу та України

Абеляр П'єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Одним із перших прагнув розв'язати теологічні питання не на основі авторитету, а на основі розуму. Сформулював власне вчення — концептуалізм` універсали не є самостійною реальністю, реально існують лише окремі речі; водночас універсали стають реальністю у сфері розуму в якості понять, що є ні чим іншим, як результатом абстрагуючої діяльності розуму. Автор книг “Вступ до теології”, “Теологія найвищого блага”, “Християнська теологія”, за які був визнаний католицькою церквою єретиком.

Авіценна (Абу Алі Ібн-Сіна) (980—1037) — вчений, філософ, представник східного арістотелізму у сфері метафізики, гносеології й лопни Дав оригінальну класифікацію наук, поєднавши теоретичні науки з практичними (етика, домоводство, політика), із ремеслами, виробництвом, торгівлею, медициною Найвищою наукою вважав метафізику, яку поділяв на “універсальну” і “божественну”. Автор знаменитого “Канону лікувальної науки”, багатотомної енциклопедичної праці “Книга зцілення”, багатьох філософських трактатів.

Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) —християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії Найголовніші праці “Проти академіків”, “Про безсмертя душі”, “Про вільне вирішення”, “Про користь віри”, “Про християнське вчення”, “Сповідь” тощо.

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти спільні основи віри і розуму Утверджував авто-

527

номію філософії. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом і філософії, і теології, неосяжні — лише теології. Опираючись на емпіричні факти, обгрунтував п'ять доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці “Сума теології”, “Про суще й існування”, “Про начала природи”, коментарі до Біблії, до трактатів Арістотеля тощо.

Арістотель (384—322 до н е ) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”, “Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905—1983) — французький філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з історії соціології, філософи, історії, методологічних проблем історичного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного “індустріального суспільства”, в якій соціальне економічний прогрес розглядається як перехід від “традиційного” (аграрного) до промислового (“індустріального”) суспільства Виходячи з положення, що будь яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму і соціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У політичній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки індустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внутрішньо притаманних йому цілей. Основні праці: “Вступ до філософії історії”, “Виміри історичної свідомості”, “Три есе про індустріальну “добу”, “Етапи соціологічної думки”, “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство”, “Опіум інтелектуалів” тощо.

Баранович Лазар (1620—1693) — український мислитель, право славний церковний діяч, письменник. З 1650 р — професор, ректор Києво-Могилянської академії, з 1657 p. — Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 р ), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659— 1661,1670—1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів, серед них: збірники “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674), збірник віршів “Лютня Аполлона” (1671) тощо.

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, засновник емпіричної традиції у філософії Нового часу. Обгрунтував доктрину “природної філософії” електричний метод та описав різні види дослідного пізнан-

528

ня, сформулював індукцію як метод дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці розробив детальну класифікацію наук Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці “Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософій”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький мислитель, представ ник “філософії життя”, автор “концепції творчої еволюції”. Вчив, що світ, життя — це неперервний часовий потік, творчий порив, у якому виникає нове, непередбачуване. Від неживої до живої матерії, від інстинкту до розуму, від закритого до відкритого суспільства — так через відштовхування відбувається еволюція. Інтелект, наука нездатна осягнути цей потік. Вони омертвляють його. Адекватно осягається творчий потік лише інтуїцією митця чи філософа Мистецтво Бергсон ставить вище науки в пізнанні природи. Праці (“Матерія і пам'ять” (1896), “Творча еволюція”(1907)та ін.).

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський філософ персоналіст, вихованець Київського університету В основі його філософії — ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея “метаісторичного” есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи дух, “царство” якого онтологічно протистоїть “царству природи”, трансцендитування —творчий прорив, здолання пут природно історичного буття, екзистенційний час — духовний досвід особистого й історичного життя, що має абсолютний сенс Праці Бердяева "Філософія свободи” “Сенс творчості”, “Досвід есхатологічної метафізики”, “Я і світ об'єктів” тощо.

Беринда Памво (1555(60)—1632) — діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів “ученого гуртка” Києво Печерської лаври. Працював редактором, перекладачем, гравером у друкарнях Перемишля, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні Спираючись на здобутки європейської лексикографії, створив “Лексіконъ славеноросский и именъ тлъкованіє”—перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 p., який охоплював 7 тисяч термінів.

Берклі Джордж (1684—1753) — англійський теолог і філософ — суб'єктивний ідеаліст. Заперечував об'єктивне існування речей Речі — це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом. Основна праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Бруно Джордано (1548—1600)— італійський мислитель пантеїст. Світогляд Б. зазнав впливу містиків і платонізму В основу всього сущого покладав матерію, яку наділяв активністю і здатністю відчувати (гілозоїзм) Праці “Про безкінечність всесвіту і множинність світів” (1584) “Про причину, первень і єдине” (1584).

Вебер Макс (1864—1920) — німецький філософ і соціолог. Займав ся проблемам и теорії соціальної ді і яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий своїм аналізом походження капіталізму, виникнення якого пов'язував з появою в історії людини зда-

529

тної до раціональної поведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну рису сучасної йому європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному і харизматичному засобам організації суспільних відносин. Значну увагу надавав проблемам соціальної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових відмінностей. Автор праць: “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарська етика світових peaлій”, “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і як професія”, “Наука як покликання і як професія” та багато ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — видатний українськии вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеологи, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя — ноо сферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення все ленської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно історична, природна (космічна) і соціальне гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору и часу, їх роль у формуванні наукового світогляду порушив питання про самостійний статус біологічного простору и часу охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання соборного типу. Виступав за всебічний розвиток української культури, збереження культурної самобутності українського народу.

Вишенський Іван (між 1538—1550, за іншими даними між 1545— 1550 — після 1620) — відомий український письменник полеміст, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Арістотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів Центральною в творчості є ідея протиставлення. Бога і світу. Бога і людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного і земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об'єктивному законові буття Бог — це надприродне начало, єдина, вічна, об'єктивно

530

існуюча таємнича й непізнанна істина що сама в собі розуміється. Все суще а отже і людина — творіння Бога. Водночас Бог не тільки творець світу людини а и ідеал добра справедливості мудрості чесності досконалості і земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема “Книжка”, “Обличеніє діавола миродержца”, “Посланіє до всъх обще в Лядской земле живущих”, “Краткословнии ответ Петру Скарге”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином” та ін.

Віденський гурток — група філософів, науковців, що об єдналися навколо філософського семінару, організованого у 1922 р керівником кафедри філософії індуктивних наук Віденського університету М. Шліком. У центрі інтересів гуртка були проблеми філософії науки. До нього входили відомі філософи фізики, математики — Р. Карнап, О. Неират, К. Гедель, Г. Ган, Ф. Вайман, Г. Феигль, регулярно брали участь у дискусіях. А. Аиєр, Г. Рейхенбах, К Поппер, Е. Нагель і багато інших тогочасних інтелектуалів. Гурток був ідейним та організаційним центром логічного позитивізму. Із насильницьким приєднанням Австрії до Німеччини в 1938 р учасники гуртка емігрували до Англії та США, де немало зробили для розвитку досліджень у сфері філософи науки.

Вітгенштейн Людвіг (1889—1951) — австралійський філософ, неопозитивіст “Логіко філософський трактат” (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму. В ньому різко розмежовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Пізній Вітгенштейн відійшов від цієї позиції. Він визнавав значення філософських висловлювань, але вимагав строгого розмежовування їх з науковими висловлюваннями. Погляди пізнього В. справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694—1778) — французький філософ просвітитель, вчений, публіцист Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські праці “Філософські листи”, “Трактат про метафізику” “Філософський словник”, “Кандід” та інші. Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств В. не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь яких ви разів ідеї народного правління У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної матерії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку В. свідомість є атрибутом матерії й залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху так і матерії, В. вбачав у Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих людей. Філософсокі ідеї В. відіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гадамер Ганс Георг (нар 1900) — німецький мислитель провідний представник герменевтики XX ст Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури зокрема т.з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту Праця “Істина і метод”. (1960)

531

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити “сенс буття” через розгляд людського буття, оскільки тільки людині первісно притаманне розуміння буття. За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика буття. Гайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка тлумачила чисте буття як щось позачасове. І причину такого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, “вічної присутності”, коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів “тепер”, у фізичний час. Основні твори: “Буття і час”, “На шляху до мови”, “Що є думка?”, “Мова — це дім буття", “Лісові стежки” тощо.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ-просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: “Про розум”. Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Лок-

532

ка матеріалістичного забарвлення. Був супротивником агностицизму. Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда ("Робінзона"), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям). Г. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл. 483 до н.е.)—давньогрецький філософ. Вчив, що світ— це вогонь, основою якого є логос, чистий розум. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого (“все тече...”) і боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як “Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності”, “Радянський марксизм. Критичне дослідження”, “Культура і суспільство”, “Психоаналіз і політика”. Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: “Ерос і цивілізація”, “Одновимірна людина” як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Києво-Печерський Патерик” (1661, 1678), інші твори. Він автор праць “Про істинну віру” (1668), “Стара віра” (1668), “Мир з Богом людині” (1669) тощо. Дослідники вважають його автором “Синопсиса” (1674) — першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVII— XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за н формами Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

533

Був прибічником ідеї громадського гуманізму. Одним із перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки над законом Божим, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який пізнавши закони природи керує людиною відповідно до цих законів.

Гоббс Томас (1588—1679) — один із найвідоміших англійських філософів матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики и епістемології, автор емпіричної теорії мови Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі не має жодного поняття, яке спершу не було б цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”. Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці и соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософії Київської духовної академії, з 1869 p. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — “Філософського лексикону”, тт. 1—4(1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць “Критичний погляд на філософію Канта” (1847), “Огляд системи філософи Гегеля” (1850), “Про характер філософії середньовіччя” (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789) — французький філософ просвітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник єднання філософії та природничого знання Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці “Система природи, чи Про закони світу фізичного і духовного”, “Природна політика” та інші. Г. наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей Виступаючи проти релігії (католицизму) та клерикалізму, Г. вважав її породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого

534

обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ один із засновників феноменології Феноменологічна концепція розвивається ним починаючи з двотомника “Логічні дослідження” (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких і досягалася б само очевидність, що шукається У наступних працях розвивав і дещо видозмінював свою феноменологічну позицію Автор праць “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Ідеї чистої феноменології і феноменелогічної філософії”, “Картезіанські роздуми”, “Криза європейських наук і трансцендентальна філософія”.

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного, 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших, 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного, 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Декарта є математика Декарт від крив сферу свідомості як діяльність суб'єкта. Основні праці “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н.е.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам атомам і пустоті Атоми— неділимі частки матерії Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі Атоми відрізняються один від одного лише формою розміром, положенням і порухом Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно В дечому вчені споглядають ідеї про існування пер винних і вторинних якостей речей. Д. ототожнював “вигинність” і необхідність і заперечував випадковість (розглядав її як результат незнання). За своїми політичними поглядами Д. — представник античної демократії, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки і філософії (Гасенді) Залишились лише фрагменти його творів

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ один із за сновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер а звідси здатний “залагоджувати” філософські суперечки. Прагматизм за Джеймсом, здатний зблизити ьауку и метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса обгрунтував но вий “прагматичний” критерій істинності, згідно з яким істинне те що “ви-

535

гідне”, тобто що відповідає практичній успішності вчинків і дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці “Воля до віри”, “Прагматизм”, “Плюралістичний всесвіт”, “Різноманіття релігійного досвіду” та ін.

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ просвітитель представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихильником концепції суспільної угоди Видатний письменник, організатор та редактор “Енциклопедії” 18 ст. Головні філософські та літературні твори “Думки про виникнення природи”, “Розмова Д. Аламбера з Дідро”, “Філософський принцип матерії та руху”, “Монахиня”, “Небіж Рамо”, де Д. обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за поширення “небезпечних” думок Д. був заарештований та ув'язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д. наголошував на матеріальності світу на об'єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матерії виникає шляхом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві “освіченого правителя”, схиляючись до ідеї республіканської форми правління Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально релігійній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно історичної реальності. Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння “життя”, виходячи з нього самого. У зв'язку з цим філософ обґрунтовує метод “розуміння” як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання). Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод “пояснення”, що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом. “Розуміння” власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспостереження), розуміння чужого світу — шляхом “вживання”, “співпереживання”. Стосовно культури минулого “розуміння” виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою—тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм, істориком культури.

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — український публіцист і громадське політичний діяч. Кілька разів був заарештований царським урядом за участь у революційній боротьбі. Разом з М. Міхновським створив Партію хліборобів демократів, керував в уряді П. Скоропадського. Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після падіння УНР переїхав до Львова де видав журнал “Літературно науковий вісник” Після Другої світової війни перебрався до Парижа, Лондона, згодом — до США

536

 

і Канади Намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостіиницьку політику зовнішню (повна сепарація від Роси) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Теоретик ідеологи інтегрального націоналізму основні принципи якого сформулював з огляду на підневільний стан української нації вольовий принцип (культ волюнтаризму), постійне прагнення до боротьби за незалежність романтизм, непримиренність, синтез національного та інтернаціонального, необхідність формування нової політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання української нації на своїй рідній землі. Найвідоміші праці “Модерне москофільство”(1913), “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Поетика вогненних меж” (1952), “Росія чи Європа” (1955), “Від містики до політики” (1957) та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, громадський діяч, історик, філософ Будучи під впливом ідей Сен-Сімона, Прудона, Конта, проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. Сповідував ідею безупинного громадського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом федералізації. Вважав, що для побудови української держави необхідне піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб “великороси” допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико адміністративну систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: “Переднє слово до громади” (1878), “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час — українці під Московським царством” (1880), “Вільний Союз — Вільна Спілка” (1884), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1898) та ін.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ і соціолог, обгрунтував особливе місце соціології серед наук про людину, обстою вав специфічність 11 об'єкта—соціальної реальності, 11 незвідність до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціології як “соціальні факти”, що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу. Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей індивідів. Автор праць “Про розподіл суспільної праці”, “Правила соціологічного методу”, “Самогубство”, “Елементарні форми релігійного життя” тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального су спільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці “Пропаганда”, “Аутонсія революції”, “Від революції до бунтів”, “Змінити революцію”, “Неминучий пролетаріат”.

537

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, найближчий соратник К. Маркса, матеріаліст-діалектик. Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. (“Анти-Дюрінг”, 1878, “Діалектика природи”, опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір “Становище робітничого класу в Англії”, де доходить висновку про діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції. Більш плід

 

44