Філософія (частина 2)

Сутність права

 

Основним поняттям філософії права є «право» (лат. ]из), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На під­ставі узагальнень різних визначень права, які репрезенту­ють різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:

право --це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

право --це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

право — це загальна справедливість. Наведеним ви­значенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його об'­єктивними сутнісними особливостями, принципами є фор­мальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи інди­відів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, влас­тивих об'єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних об'єктах.

філософія права

489

Критерієм правового зрівнювання людей є свобода ін­дивіда у суспільних відносинах, що визнається й утвер­джується у формі його правоздатності та правосуб'єктнос-ті. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.

Правова рівність рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невіль­ні є не суб'єктами, а об'єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рів­ність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промо­вляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності лю­дей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстра­гована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого во­на зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цін­ності правової форми опосередкування, регуляції й упо­рядкування суспільних відносин. Формально право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набу­ти (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою пра­вової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на да­ний об'єкт. За формальної рівності й рівної правоздатнос­ті різних людей їх реально набуті права неодмінно (у зв'язку з відмінностями між людьми, їх реальними мож­ливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані вимі­ру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, осо­бисто належних конкретному суб'єкту прав. Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотри­мання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.

Право — це лише рівний для різних людей формалізо­ваний шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, Що на різних етапах історичного розвитку права зміню-

490

Філософія і суспільство

ються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівнос­ті у суспільному житті, все ж він має універсальне значен­ня для всіх історичних типів і форм права й виражає спе­цифіку та прикметну особливість правового способу регу­лювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівно­сті, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв'язок правової рівності та всезагальності право­вої форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність внутрішньо необхід­на, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можли­вий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом і рівною мірою.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нор­мативну структуру свободи в суспільному бутті людей, ме­жі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на від­повідному етапі суспільного розвитку.

Свобода є складним явищем як для розуміння, так і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відно­синах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ні чіткого розуміння якісності стану (свободи). Ш. Монтеск'є, який мав чи не найчіткіші уявлення про складнощі суспільної філософії, у праці «Дух законів» (1748) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надзвичайно велику кількість значень. Одні на­зивають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші --право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті — право носити зброю і чини­ти насилля; четверті --її привілей бути керованими осо­бою їх національності тощо. Тому, на перший погляд скла­дається враження про свободу як своєрідний шматок гли­ни, з якого можна зліпити будь-яку фігуру, образ за велінням душі чи уяви. Насправді свобода приходить у світ і утвер­джується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозво­лів і заборон, правопорушень. Саме такою є реальна буттє-вість свободи. (Люди є вільними настільки, наскільки є рів­ними, і рівними — наскільки вільні.) Неправова (безправ­на) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв. А так звана «рівність» без свободи — ідеологія

філософія права

491

рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної «фак­тичної рівності», підміною різностей зрівнялівкою. Тому іс­нує альтернатива: або свобода у правовій формі, або свавіл­ля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Тре­тього не дано.

Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов'язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильно прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску — це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах вияву, існування та захисту цієї прогресуючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як поступальний рух до дедалі більшої свободи всезростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб'єктів права.

Історичний розвиток свободи і права у людських від­носинах є прогресом рівності людей як формально (юриди­чне) вільних осіб. Тільки через механізм права (формаль­но-правової рівності) невільна на перших порах маса лю­дей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певно­го правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвит­ку свободи, права, рівності в людських стосунках. Щоправ­да, за фальсифікації чи хибного тлумачення сутності пра­ва (коли його розглядають як будь-які забаганки владних структур, законодавство, що може мати довільний, анти-правовий характер), право і свобода, право і рівність мо­жуть протиставлятись. Такі протиставлення, що здебіль­шого переслідують певні соціально-політичні інтереси, далекі від наукових, оскільки змісту понять, що протистав­ляються, надають довільних значень.

Якщо йдеться про свободу, а не про привілеї, свавілля, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протистоїть правовій рівності, вона можлива лише за такої рівності, втілена в ній. Свобода і рівність невіддільні, вони передба­чають одна одну. Адже визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа пра­воздатності й правосуб'єктності. А свободу індивідів мож­на виразити тільки через загальний принцип і норми рів- • ності цих індивідів у певній сфері й формі їх взаємовідно­син. Право -- всезагальний масштаб і рівна міра саме і передусім свободи людей. Вільні індивіди — носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, право-

492

Філософія і суспільство

ве значення фізичної особи, там немає і не може бути пра­ва, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політично­го життя.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедли­вість (лат. іивШіа) як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право зав­жди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівнос­ті й свободи).

Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповід­но до загальних і рівних вимог права. Такий правовий сенс справедливості має чи не найяскравіше адекватне відобра­ження в образі давньогрецької богині справедливості й правосуддя Феміди, яка наглядала за тим, щоб ні люди, ні боги не порушували законів, її зав'язані очі, терези в ру­ках як символи безсторонності дохідливе відображають уявлення про властиву праву загальнозначимість, імпера­тивність, абстрактно-формальну рівність, тобто його внут­рішню єдність із справедливістю. Його вимоги абсолютно однакові щодо всіх, в тому числі й носіїв влади, які встанов­люють певне правоположення. Справедливість — це са­мовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і право­ва оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Заперечення правового характеру і сенсу справедливос­ті призводить до того, що за справедливість можуть вида­вати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи при­вілеїв певним категоріям суспільних індивідів, певні по­літичні, економічні, соціальні, світоглядні уявлення, інтереси тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб'єктивізму і релятивізму, породжують безліч протибо-рних неправових уявлень про справедливість і право, од­носторонні посягання окремого начала на всезагальність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у зага­льному просторі буття і дії права та правової справедли-• вості, специфічними об'єктами, а не суб'єктами справед­ливої правової регуляції.

У кожній системі суспільних відносин є особливі інте­реси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. А

Філософія права

493

це можливо лише тому, що справедливість не зливається з цими домаганнями і не є нормативним вираженням яко­гось одного із цих інтересів. Вона, репрезентуючи загаль­не правове начало, піднімається над усім цим партикуляриз­мом (прагнення певних частин цілого до реалізації своїх інтересів), на єдиних терезах правової регуляції і право­суддя зважує й оцінює їх формально -- рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

У просторі загальності й загальнозначимості принци­пу правової рівності і права як регулятора суспільних від­носин вільних суб'єктів тільки правова справедливість кри­терієм правомірності чи неправомірності всіх інших пося­гань на роль і місце справедливості. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдиноможливим, загальним і рів­ним для всіх правовим чином, відкидаючи привілеї та утверджуючи свободу.

 

 

31