Главная->Філософія->Содержание->5.2. Філософія історії. Філософія історії: поняття і предмет

Філософія (частина 2)

5.2. Філософія історії. Філософія історії: поняття і предмет

 

Історія є однією з форм людської думки, які найбільше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. І це закономірно, оскільки філософія — це теоретичний світо­гляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Філо­софські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, абст­рактними «речами в собі», оскільки неможливо зрозуміти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія — джерело бага­тьох (якщо не більшості) філософських проблем. Знищіть історію, зазначав видатний оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889—1943), і ви знищите те, чим живить­ся філософія. Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідомість, наголошував він, можна отримати все, чого по­требує філософія, крім її власних методів. Уся філософія -це філософія історії.

Поняття «філософія історії», попри більш як двохсот­літнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту- Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для ДРУГИХ — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людсь­кого суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, вони скоріше доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висно­вок, що в основу філософії історії покладено теоретичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людсь­ких соціокультурних єдностей.

Філософія історії сфера філософського знання про загаль­ність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвит­ку суспільства.

Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Річ у тім, що на ранніх етапах суспільного життя поняття «історія» означало розпитування, зв'язний виклад почу­того, побаченого, прочитаного. Це був систематичний ви­клад як власних, так і здебільшого чужих свідчень, некри­тичних оповідок, неймовірних байок. Історія-свідчення й була основним типом давньої та середньовічної історіо­графи, що наприкінці XVIII ст. сприймалося як анахро­нізм. Вольтер намагався покласти цьому край, адже цей тип вже не міг серйозно сприймати жоден критичний ро­зум. Філософ вважав, що історики мають відійти від сти­лю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ре­месел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Такій реформованій історії він і дав назву «філософія історії», під якою розумів сис­темне і критичне мислення як різновид історичного мис­лення. Вольтер вважав, що таким чином інтерпретована історія стане наукою в широкому значенні слова, предме­том, гідним уваги найкращих умів.

Щодо започаткування філософії історії як самостійно­го напряму наукової діяльності, перших авторів у цій ца­рині побутують різні точки зору. Так, французький філо­соф Жозеф Ернест Ренан (1823—1892) віддає пальму пер­шості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання

458

Філософія і суспільство

філософія історії

459

зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джере­лом натхнення для багатьох християнських письменни­ків і основою історії європейських народів часів середньо­віччя. Інші «батьком» філософії історії вважають Арісто-теля, беручи до уваги його «Політику». Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника принаймні ка­толицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іс­панському священику Павлу Орозію (V ст.). Однак біль­шість дослідників сходяться на тому, що витоки філософії історії сягають XVII—XVIII ст., коли, власне, і зароджуєть­ся думка про філософію історії й коли суспільство інтеле­ктуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигма­тика, нові принципи історичного дослідження, підготовле­ні всім попереднім інтелектуальним розвитком, з'яв­ляються лише у Новий час. Саме в цей період філософія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філософів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668—1744), ІП.-Л. Монтеск'є (1689—1755), А.-Р. Тюрго (1727—1781), Ж.-А. Кондорсе (1743—1794) і особливо И.-Г.  Гердера (1744—1803) — автора фундаментальної чотиритомної пра­ці «Ідеї з філософії історії людства» (1784—1791), що ві­діграла істотну роль у становленні філософії історії. Роз­виваючи парадигму Віко й Монтеск'є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реаліях історичної мину­вшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спро­щення історії, зведення її до абстрактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плюралістичний характер люд­ського ступеневого сходження. Такий підхід перегукуєть­ся з багатьма історіософськими вченнями XX ст.

Нарис «Ідея універсальної історії з погляду космопо­літа» (1784) І. Канта, праці Й.-Г. Гердера актуалізували погляди в цій царині Г.-В.-Ф. Гегеля. Його «Філософія історії», за словами Р.-Дж. Колінгвуда, — глибоко оригі­нальна й революційна праця, в якій історія вперше ви­простується на повен зріст і виходить на авансцену філо­софської думки.

Гегель послуговується терміном «всесвітня філософія історії», яким позначає не просто універсальну всесвітню історію, що відображає процес від первісних часів до су­часної йому культури, а історію, яка «необхідна тільки з поняття свободи духу, розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості...». Філософія історії Гегеля засвідчує не просто процес розвитку людства, а процес космічний, у якому світ набуває здатності осягати себе в самоусвідом­ленні як дух. Тому основним предметом його філософії

історії є дух у процесі розвитку. За словами Гегеля, «дух — це самодостатнє існування», «одна незмінне однорідна без­конечність, — чиста тотожність, — яка в своїй другій фа­зі відокремлює себе від самої себе і робить свій другий вияв власною полярною протилежністю, тобто як існу­вання для себе і в собі протиставляє загальному».

Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об'єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де сво­боду має лише один — сам деспот; греко-римську, де свобо­да визнається вже за кількома (в аристократіях) і багать­ма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розвит­ку духу: «Німецький дух --це дух нового світу. Його мета - - реалізація абсолютної істини і необмежене са­мовизначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її влас­ний абсолют». У його розумінні свобода -— це право ко­ритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Та­кий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентрацій­ного табору.

З метою реального відтворення всесвітньої філософсь­кої історії Гегель поділив усю історіографію на три види.

Первісна історіографія, її репрезентують Геродот і Фукідід, які викладали історичні події, будучи їх свідка­ми. Це робило їхні праці просторово обмеженими, оскіль­ки за таких обставин історик «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом викладу і ще не вийшов за його межі».

Рефлективна історіографія. Особливістю її є те, що виклад матеріалу не пов'язаний з участю історика в поді­ях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна істо­рія — огляд усієї історії певного народу, держави чи сві­ту; прагматична історія — аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія — історія історії, тобто оцін­ка історичних праць; перехідна до філософії історія — дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними фі­лософськими принципами.

Філософська історіографія. За Гегелем, вона роз­глядає історію в мисленні. На підставі визнання прима­ту розуму в світі («розум — це субстанція всесвіту») Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно, а тому філософія історії має роз­глядати історію такою, якою вона була насправді, тобто вивчати факти і події, не допускаючи апріорних домис-

460

Філософія і суспільство

 

 

25