Главная->Філософія->Содержание->Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації)

Філософія (частина 2)

Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації)

 

До великих соціальних груп відносять: суспільні кла­си, етнічні об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо, їх основним об'єдну-вальним чинником, за відсутності безпосередніх контакт­них зв'язків, є фундаментальний інтерес, що формується

448

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства..

449

на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) довготривалі сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Великі соціальні групи є основними суб'єктами сус­пільного розвитку. Серед них особлива роль належить кла­сам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Акка-ду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди ці­кавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і сере­дній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх при­роди, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель, дослі­джуючи майнове розшарування людей відповідно до їх зді­бностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здат­ні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під прово­дом інших, а треті покликані виконувати вищі обов'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не най­більше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи при­ділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвит­ку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейде-мейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів пов'я­зане тільки з певними історичними фазами в розвитку ви­робництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до дик­татури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства».

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марк­систами такими соціально-економічними ознаками:

__місцем в історично визначеній системі суспільного

виробництва;

— ставленням до засобів виробництва (головна класо-творча ознака), роллю в суспільній організації праці;

__способом одержання і часткою прибутку суспільно­го багатства.

Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, при­таманних сучасній соціальній філософії. Серед них концеп­ція так званої «соціальної дії» М. Вебера, який розглядав класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соці­ального життя, політики. Інші підходи пов'язують існуван­ня класів із психологічними відмінностями, різним мораль­но-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою за виживання у конкретних природних умовах тощо.

Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, по-ступаючись місцем поняттю «страта» (від лат. зігаіит— шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної страти­фікації та соціальної мобільності.

Страта реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує лю­дей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній струк­турі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об'єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різ­ному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф про­понує за основу соціальної стратифікації взяти політич­ний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальни­ми групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників — бю-рократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристокра­тію» та низькокваліфікованих робітників).

Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визнача­ти соціальну позицію за чотирма параметрами -- прибу­ток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Йо­го співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію сус­пільства за шістьма показниками: престиж, професія, влада

450

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

451

і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знання; релігійна або ритуальна частота; становище родичів; ет­нічна належність. Протилежної точки зору дотримується французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в сучасно­му суспільстві соціальна стратифікація відбувається не за ставленням до власності, не за престижем, владою, етно­сом, а за доступом до інформації.

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності — зміни індивідом чи групою со­ціального статусу, місця у соціальній структурі суспільст­ва. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціаль­ну мобільність як зміну соціального становища, а не ли­ше перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спрос­товує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіта­лістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють го­ризонтальну мобільність — означає перехід з одного міс­ця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економіч­ного становища, і вертикальну мобільність — просуван­ня на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар'єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзви­чайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних ет-нонаціональних спільнот) — феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду на загальнолюдську цінність національного, про що пере­конливо писав Микола Бердяев: «Людина входить у люд­ство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагована від усього національного, є праг­нення до погашення цілого світу цінностей і багатств»1-До того ж нація, національне не є «витвором», «фантазією» націоналістів, як дехто стверджує. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об'єктивне над­бання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизова-ний, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не

1 Бердяев Н.А. Судьба России.  — М., 1990.  —С. 85.

завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку — будучи найскладнішим витвором людсь­кого співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяев називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною». Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали при­роду нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829—1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюю­чи, що «нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна --це спільне визначення ба­гатої спадщини спогадів. Друга -- це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відно­влювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915 р. й Е. Дюркгейм: «Нація -- це людська спільнота, члени якої з етнічних або історич­них причин хочуть жити під спільними законами, ство­ривши єдину державу».

Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спіль­ністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон — з інтегратив­ною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримува­вся відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав сві­тові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спіль­не походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спіль­ні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію.

Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і до­сить важливих, недостатньо для утворення і функціону­вання здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесе­ний подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака — «національна самосвідомість» — те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусил­лями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов (1912—1992), згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою 8 ту чи іншу соціальну групу». Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впли-

452

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства..

453

вом трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостій­них енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійо­ву), що позначається на особливостях специфічного фізич­ного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детер­мінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос — націю.

Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціона­льні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данніс-тю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників.

Географічний чинник. Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) но­сієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної лю­дності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє фор­муванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, виз­начає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існуван­ня нації. Тому націю визначають як спільноту, що має пра­во на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов'язок передати її в належному порядку своїм нащад­кам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації. М. Вебер, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як «свого роду почуттєву спільноту, рів­нозначною з якою була б власна держава, яка (тобто нація) нормально прямує до витворення її із себе»;

Антропологічно-етнічний чинник. Незважаючи на по­тужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоет-нічну основу: 1) зовніпіньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг че­репної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динар-ський, остійський; 2) етнічну самосвідомість — відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослі­дників інтерпретують націю як «мовну спільноту». Всі

щови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності, особовістю (внутрішнім духовним ла­дом). Видатний український лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) зазначав, що «різні мови — це різні інстру­менти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним ін­струментом, в даному разі -- рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення ці­лісного світогляду і наукової абстракції. Мова — то жива історія народу.

Культурний чинник. Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Відомий дослідник природи нації Фр.-Й. Нойман писав: «Нація — це велике скупчення людей (населення), які внас­лідок своєрідних культурних надбань, особливо в літерату­рі, мистецтві та науці чи у сфері політики, витворили са­мобутню загальну спільноту, яка передається через поко­ління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також у дуже розвиненому відчутті національної спільноти». У дефіні­ції — всі складники культури як націогенетичні чинники. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зраз­ки пам'яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900—1977) визначає чотири склад­ники: трипільський, понтійський, готський і києворський елементи. Ядром національної культури є етнокультура — звичаї, фольклор, народне ремесло, мова;

Історичний чинник. Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, істо­рична пісня, залишки матеріальної культури минулого, ста­ровинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують сві­домість особи, належної до конкретної національної спіль­ноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних при­кмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духов­ну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає

454

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

455

перспективу в майбутнє. Д. Секейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Тре­ба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цілому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу і весь час дивлячись уперед».

Морально-психологічний чинник. Спільність природ­но-кліматичних умов проживання, характер виробничої ді­яльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, взаємоспілкування формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну мо­раль, сукупність традиційно закріплених духовних ціннос­тей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп. Типовими рисами національної психології та харак­теру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сенти­менталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із най­глибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індиві­дуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого -може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистич­ної» натури до переймання нового та одночасно вияв «ін­дивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі.

Економічний чинник. Спільність виробничих зв'яз­ків універсального рівня, спільність економічних інтере­сів у творенні матеріальних цінностей консолідують лю­дей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприя­ють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

Виокремлені націотворчі засади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв'язку, внутрішній єдності, взає­мозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й ви­робити її узагальнюючу характеристику.

Нація (лат. паііо — народ) — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і ха­рактеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, куль­тури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні ма­теріальних цінностей, території («життєвого простору»).

Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть

до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органіч­ного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втра­тить свої національні особливості. Будь-яка одноманіт­ність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотож­на фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвід-чує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому.

Запитання. Завдання

1.  У чому полягає специфіка соціального пізнання та які його ос­новні методологічні засади?

2.  Розкриваючи зміст поняття «суспільство», покажіть відмінність і єдність «соціального універсалізму» (Платон, Паскаль) і «соціального атомізму» (Епікур, Гоббс).

3.  Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.

4.  Доведіть, що суспільство є самоорганізуючою та саморозви-ваючою системою.

5.   Що відрізняє суспільство як систему від інших систем?

6.  Якщо соціум — нова якість стосовно окремої людини, точи не означає це нівелювання в ньому індивідуального? Ваші аргументи.

7.  Людина і відчуженість: взаємодоповнення чи взаємовиключен-ня? Проаналізуйте на конкретних прикладах.

8.  Доведіть, що соціальна група є основною структурною одини­цею суспільства.

9.  Проаналізуйте місце і роль малих соціальних груп у формуван­ні соціальної природи індивіда.

10.  Якими б аргументами ви підтвердили те, що великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного буття?

11.  Чим би ви довели, що нація є духовно-біосоціальна данність людства?

Теми рефератів

1. Різноманіття суспільних форм і проблема єдності соціального процесу.

Соціальний простір і час: основні закономірності розвитку.

3.  Традиції як форми соціального відтворення.

4.  Суперечності в соціальних спільностях людей та шляхи їх виоі-шення.

456

Філософія і суспільство

філософія історії

457

5.  Особливості соціальної структури українського суспільства.

6.  Нація як соціально-культурний феномен.

7.  Самовизначення нації: історія питання та сучасність.

8.  Етнос і нація. Перспективи розвитку спільностей і особи.

9.  Система природи і суспільства: загальне, особливе, одиничне.

10.  Власність і експлуатація: сучасна філософська інтерпретація.

11.  «Соціологія конфлікту» та «еволюційної злагоди»: теоретичні по­шуки та парадокси.

Література

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лек­цій. — К„ 1996.

Бойко Ю. Шлях нації. — Париж—Київ—Львів, 1992.

Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. — К., 1996.

Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. — К., 1991.

Классы и социальные слои: исторические судьбы. — М., 1990.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2 т. — К., 1994.

Лоб'е Патрик де. Природа соціального феномена: альтернатива 'Арісто-тель — Маркс» // Філософська і соціологічна думка, 1999. — № 5.

Скуратівський В. А. Етносоціальна культура як саморегульована систе­ма. — К., 1993.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1991.

 

 

24