Главная->Філософія->Содержание->Онтологія соціального

Філософія (частина 2)

Онтологія соціального

 

Люди як об'єкти і суб'єкти суспільного буття характе­ризуються не лише індивідуальними ознаками і якостя­ми, а й мають загальнозначуще — соціальне — зумовле­не обставинами їх суспільного існування: умовами мате­ріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. По­стає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співісну­вання людей і що є відмінним від їх природної, біологіч­ної основи. Виникає воно як системна характеристика, ін­тегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої вза­ємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Взаємодія, діяльність об'єктивно притаманні людям. Як живий організм вона є системою, якій властиве праг­нення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення, Що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрі­шнім і зовнішнім виявом.

Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонуван­ня всіх елементів структури живої системи в їх взаємо-

434

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

435

зв'язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функ­ціональних зв'язків має межі, за якими настає руйнування цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного праг­нення організму до використання негентропних (невідно­влюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б змогу йому протистояти дії об'єктивного закону ентро­пії (зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зо­внішнє середовище, з яким безпосередньо пов'язаний дру­гий -— зовнішній аспект діяльності. Це насамперед про­цес оволодіння речовими та енергетичними ресурсами зовнішнього середовища, які потрібні для підтримання життя, постійного відтворення організму як цілісної си­стеми. За відсутності цих ресурсів або з появою чинни­ків, що унеможливлюють їх засвоєння організмом, неод­мінна дія закону ентропії спричиняє його загибель. То­му людина змушена наповнюватись зовнішнім і пере­ливатись у зовнішнє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність - - це внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біологічного) організму, а і як біосоціо-духовної цілісності.

Річ у тім, що людина стає суб'єктом дії, діяльності лише за наявності потреб -- об'єктивної необхідності щодо за­безпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією то­що. Як складна «діяльна цілісність», вона характеризуєть­ся системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологіч­ні) — властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Ма-слоу, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні).

Людині властиве вроджене почуття неспокою, «доко­рінного занепокоєння», основою якого, на думку К. Хорні, є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини поро­джуються потребами її існування, одночасною належніс­тю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина, усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого боку, перебуваючи «всередині природи», підпорядкована її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпоряд­кування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує не-рефлекторності тварини, що й робить тварину частиною природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого конфлікту: вона — бранець природи, але вільна у своєму мисленні; вона — частина природи і водночас, так би мо­вити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило лю­дину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, самот­ньою і переповненою страхом, від якого вона постійно прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як своїм буттям, відчуттями і діями.

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу пове­рнення до своїх витоків — до природи, тваринного життя через своєрідне «зняття» набутого «людського», власне, «ви­вільнення» від людських ознак -- розуму й самоусвідом­лення. Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчують перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людяності, що досягається значною мірою задоволенням потреб у саморе­алізації. А це є нічим іншим, як становленням особи у світі, виявом її творчих можливостей власними зусиллями.

Потреба в самореалізації як свідчення духовної актив­ності людини є синкретичною і задовольняється системою взаємопов'язаних потреб (спілкування, пізнання, самопі­знання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомос­ті як детермінанти цієї системи потреб.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єд­ність від предметного світу, що не обмежується звичай­ним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість — це динамізм буття й активне його са-мовідображення для повнішої реалізації того, що є сутніс­тю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необ­хідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже вся культура людства ґрунтується на комунікації та спів­робітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, лю­дина є не лише «буття у світі», вона, по суті, «буття з інши­ми». На користь такого судження свідчить те, що «Я» за народженням, а отже й по суті, є результатом втілення зв'язку батька й матері, що «Я» як жива істота джерелом свого існування має те, що біологи називають «амфімік-сією» (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність «Я» від інших істот в особі батьків далеко не завершуєть­ся актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше формування продовжується в сім'ї через спілкування з подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійсню­ється тільки в лоні цілого (сім'я, колектив, нація, держава), триваючи протягом усього життя.

Духовний капітал, яким живе людина і який стано­вить її єство, у своїй першооснові не є надбанням уособ-

436

Філософія і суспільство

леного і замкненого в собі «Я», а успадкований і набу­тий тільки через активне спілкування: душевні потен­ції внутрішнього життя людини реалізуються значною мірою тільки через обмін інформацією. Подібно до то­го, як фізичне життя можливе тільки через живлення, постійне включення в себе предметів і явищ навколиш­ньої природи, так і духовне життя здійснюється лише завдяки спілкуванню, через кругообіг духовних елеме­нтів, спільних для всіх людей.

Людина і відчуженість — явища, що виключають од­не одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людсь­кими силами, бути беззахисним, неспроможним актив­но впливати на навколишню реальність. Такий стан по­роджує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звід­си,  за переконанням Е.  Фромма,  й випливає одна з найглибших потреб людини — потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чо­му в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейербах, сутність полягає не в ній як мо­ральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскіль­ки зв'язок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сут­ність, слід пізнати і сутність цих зв'язків. За словами К. Ясперса, «істина є те, що нас сполучає, і  — в комуні­кації містяться витоки істини. Людина знаходить у сві­ті іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єд­нання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в само­волі, в замкненій самотності»1.

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Школо Аббаньяно (1901 —1990) запровадив тер­мін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідар­не співтовариство людей, в якому формується людське «Я». У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878—1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізна-

^Ясперс К. Смысл и назначение истории.  — М., 1991.  — С. 442.

Основні засади філософського розуміння суспільства...

437

ється лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила -- індивід, і термітник — колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина — її «Я» — виникає лише після того, як буде покінчено з будь-якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пі­знає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні -- лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тіль­ки вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатознач-ніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам сус­пільства, які й здійснюють регулювання його зовнішньо­го аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціону­вання індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спіл­кування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх жит­тя як суспільного. Людину як носія суто соціальних яко­стей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндиві-дуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тоб­то особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і ціннос­тей, необхідних для його успішного функціонування в су­спільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких люди­на набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточен­ня індивіда: сім'я, сусіди, дошкільні установи, школа, засо­би масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи пев­ні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтеграль­ний, який і визначає місце в суспільстві конкретного ін­дивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціаль­но-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях таін.). Ста-

438

Філософія і суспільство

тус може бути приписаним і набутим, природним і профе­сійно-посадовим.

Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зу­силлями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюєть­ся етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зу­силлями самої людини (наприклад, професор, письмен­ник, відомий актор). Природний статус передбачає сут­тєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчасті­ше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соці­альне, економічне, виробниче становище (директор, бан­кір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспіль­ство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна роль сукупність дій, які мусить виконувати особа, ма­ючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються п'ятьма основни­ми прикметами:

-  емоційна: одні ролі потребують емоційної стрима­ності, інші — розкутості;

— спосіб одержання: одні приписуються, інші — заво­йовуються;

-  масштаб: частина ролей сформульована і чітко об­межена, інша — розмита, невизначена;

—  формалізація  — дія в межах установлених правил або довільно;

— мотивація  — спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття по­в'язана особа, визначають її соціальне походження (напри­клад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкрет­ної соціальної групи певною мірою впливає на її поведін­ку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і пере­більшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники од­них соціальних груп були заздалегідь атестовані як «про­гресивні», а інші — «консервативні».

Основні засади філософського розуміння суспільства.,

439

Такі перебільшення є безпідставними, адже буття ко­жної людини -- надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є ви­ключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіоло-гічні особливості, що зумовлюють її здатність до засво­єння певних соціальних програм, до трудової діяльнос­ті та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні пе­реваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність лю­дини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні під структури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природ­ні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціаль­ною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціаль­ні умови, якими б вони не були, не можуть усунути гене­тичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її вну­трішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутнос­ті людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрід­но відокремленого душевного життя; тільки за таких об­ставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й немож­ливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, по­треби, одні й ті ж обов'язки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна людина може цілком свідомо мати певну соціальну позицію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спільнотою й приймати її як «свою», незважаючи на те, належить вона насправді до цієї гру­пи чи ні.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей сус­пільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи пев­ними групами у процесі спільної діяльності, які виявля­ються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразни­ком певних соціальних якостей.

440

Філософія і суспільство

 

 

21