Главная->Філософія->Содержание->Основні елементи та структура релігії

Філософія (частина 2)

Основні елементи та структура релігії

 

Релігія є складним духовним утворенням, а тому її мо­жна розглядати і як соціально-історичне явище, і як світо­глядний чи культурний феномен, і як форму суспільної свідомості тощо. Однак це не означає, що ця відносно са­мостійна сфера духовного життя є неупорядкованим набо­ром окремих елементів. Навпаки, релігія постає внутріш­ньо структурованим продуктом узагальнюючої діяльнос­ті духу й особливим способом тлумачення світу. В процесі свого розвитку вона диференціювалася, в ній виокремлю­валися чітко означені елементи, встановлювалися відпо­відні зв'язки між ними. У теперішній час релігія є чіткою системою із власною складною рівновагою і взаємодією складових, власним механізмом функціонування. Ці скла­дові характерні для всіх релігій і є основними шляхами людини до Бога. Отже, питання структурування релігії має реальне підґрунтя, оскільки такі складники відсутні, то від­сутній сам феномен релігії.

Існують різні точки зору й підходи щодо визначення ос­новних елементів релігії. Одні автори такими елементами називають релігійну свідомість, діяльність, інститути та орга­нізації. Другі — доктрину, міф, естетичні цінності, ритуали та інші форми культової практики. Треті, яких більшість, у релігійній структурі виокремлюють релігійну свідомість (ре­лігійні погляди та уявлення), релігійний культ, релігійні ор­ганізації (такий поділ е найбільш оптимальним). Кожен із цих основних елементів має власну структуру, що обумовле­на певними історичними чинниками, є динамічним і по-ліфункціональним, а тому потребує ретельнішого розгляду.

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значен­ням яких є здебільшого віра в надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релі­гійної свідомості більшості (але не всіх) розвинутих релі­гій. Тому інтегративною рисою і невід'ємною ознакою ре­лігійної свідомості є релігійна віра, що полягає у бездоказовому вираженні істинності релігійного вчення. Вона надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу, обумов­лює своєрідність процесу трансцендентування в релігії.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (кон­цептуальний) і буденний.

На теоретичному рівні релігійна свідомість охоплює:

—  упорядковане вчення про Бога (богів), світ, приро­ду, людину, суспільство;

—  релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції. Ви­значальною є перша складова — систематизоване й коди­фіковане віровчення (релігійні тексти) або «Святе Письмо», наприклад, Трипітака у буддистів, Авеста в зороастризмі, Тора в іудеїв, Біблія у християн, Коран у мусульман тощо, які мають статус сакральних і є продуктом мислителів-мудреців, сакральних осіб -- Гаутами-Будди, Зороастра, Мойсея, Ісуса Христа, Магомета (Мухамеда). Святе Письмо є основою, базисом теоретичного рівня релігійних погля­дів, релігійного світорозуміння. Воно визначає зміст і сут­ність церковно-богословських доктрин, є невід'ємною скла­довою інтелектуального елемента свідомості віруючого.

Релігійній свідомості на цьому рівні властиві: симво­лізм — об'єктивування релігійних уявлень у вигляді не-розгорнутих знаків, символів, якими є предмети культу, ритуальні дії, релігійна лексика («Бог», «дух», «благо­дать» тощо). Релігійних символів багато, найзагальні-шими є ті, що репрезентують певну релігію: хрест — сим­вол християнства, чакра — символ буддизму, півмісяць — символ ісламу тощо. Існують символи певних конфесій, общин, окремих персонажів; алегорійність — умовна фор­ма висловлювання, вираження абстрактних понять у на­очних образах, які означають щось інше, відмінне від буквального розуміння. Наприклад, Христос йде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібами втамовує голод цілого народу. Ці опові­дання символізують надію: незгоди можуть бути подола­ні навіть тоді, коли хисткий ґрунт утікає з-під ніг, любов і людяність здолають будь-яке зло; емоційність -- чуттє­ве ставлення віруючих до атрибутизованих зв'язків і вла­стивостей, до сакралізованих речей, персон, місць, один од­ного і до себе особисто, до релігійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, «любов до Бога», «почуття гріхов­ності», «співчуття до ближнього», «благоговіння перед кра­сою і гармонією створеної природи», «очікування чуда» тощо); діалогічність — можливість внутрішнього спіл-

410

Філософія людини

філософія релігії

411

кування, «розмови» «Я» з Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослужіння, медитації, з допомогою усної чи внутрішньої мови, яка завдяки комунікативній функ­ції створює ефект розмови «Я» з Богом, Бога з «Я». Яскра­вим прикладом такої діалогічності є слова Господньої мо­литви: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» (від Матвія 6: 9—13).

Буденна релігійна свідомість охоплює сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов'язаних із вірою в надприродне, зміст яких обумовлений безпосереднім відображенням умов буття людей. Така сві­домість не є чимось цілісним, систематизованим. Вона зде­більшого є фрагментарною, набором розрізнених уявлень, поглядів, що сформувалися не внаслідок проникнення в сут­ність об'єктів вірування, не внаслідок глибинної праці власної душі та духу, а суто зовнішньо, поверхово, суміжно, часто наслідуючи інших. На цьому рівні існують раціо­нальні, емоційні, вольові елементи, але домінуючим є емо­ційний (почуття, настрої), зміст такої свідомості розкрива­ється переважно в наочно-образних формах.

Релігійна свідомість не може існувати поза релігійними почуттями, оскільки вже сама віра віруючого є глибоко ір­раціональною. Віруючий любить і радіє, благоговіє і споді­вається, має надію і переживає страх та відчай, скорботу та заспокоєння, розчулення тощо. Найсильнішим серед релі­гійних почуттів є почуття любові — любові довготерпели­вої, милосердної, любові, яка не заздрить, не возвеличується, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, а тішиться правдою, усе зносить, всього сподівається. Мотива­ційне переживання любові є ставленням не лише людини до Бога, а й Бога до людини, «...бо від Бога любов,...і хто пере­буває в любові, перебуває той у Бозі, і в нім Бог перебуває».

Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфіч­ний спосіб буття і формування — культову практику.

Релігійний культ (лат. сиііиз догляд, поклоніння) один із ос­новних елементів релігійного комплексу, система дій і засобів впли­ву на надприродне.

У кожній релігії наявний культовий елемент, оскільки це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів. Зміст

культових дій визначається відповідними релігійними уяв­леннями, ідеями, догматами. Релігійна свідомість постає в культі у вигляді культового тексту, основою якого є зміст того чи іншого священного тексту. Відтворення цього змі­сту під час культових дій актуалізує у свідомості їх учас­ників релігійні образи і сюжети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, в якій предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна «драматизація» релі­гійного тексту, що пов'язана з вірою в реальність описа­них у Святому Письмі подій, у їх повторюваність, у прису­тність основних дійових осіб релігійних оповідей, у парти-ципацію чи ідентифікацію з ними.

Культові дії — конкретні акти релігійної активності віруючих, засобами реалізації якої є релігійні богослу­жіння, обряди, свята, молитви тощо. Культова діяльність потребує і специфічного предметного забезпечення — куль­тової будівлі, культових предметів (наприклад, у християн­стві священницького вбрання, хрестів, свічок, ікон, посуду тощо); релігійного мистецтва -- архітектури, малярства, скульптури, музики, які в єдності формують специфічну ауру духовного простору.

Суб'єктами культу можуть бути як окремі віруючі, так і їхні групи, які знаходять у ньому задоволення релі­гійних потреб. Конкретні форми такого задоволення в рі­зних конфесіях різні. Так, католицизм і православ'я збері­гають вірність пишній театральній обрядовості, широко й уміло використовуючи релігійне мистецтво, зокрема скульп­туру, малярство, музику і спів, завдяки чому задовольня­ються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. Обряди у протестантизмі скромніші, основна увага нада­ється індивідуальному спілкуванню віруючих із Богом че­рез молитву, покаяння тощо.

Культова діяльність є передусім системою певних об­рядових дій, обрядів як сукупності стереотипних симво­лічних дій віруючих, що об'єктивує їхні релігійні уяв­лення і спрямована на встановлення двосторонніх відно­син між людиною і надприродним. Для релігійних обрядів характерна точність відтворення їх елементів, тому є най­більш усталеними, консервативними в будь-якій релігій­ній системі.

Особливе місце в релігійному культі належить молит­ві — найважливішому засобу спілкування віруючого з над­природним. Вона є невід'ємною складовою релігійного куль­ту в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх сучасних світових релігіях. Молитва — вербальне (словесне) звер-

412

Філософія людини

філософія релігії

413

нення людини до об'єкта віри (Бога, святих тощо) з про­ханням благ, заступництва, відвернення зла. Тому молит­ви поділяють на хвалебні, вдячні, прохальні тощо. Завдяки своїй простоті та доступності молитва є найпоширенішою формою релігійної діяльності віруючих. В інтерпретації Отців церкви вона є однією з найважливіших чеснот. Ви­ща за молитву лише любов, оскільки молитва — чеснота особиста, а любов — всеосяжна.

Носії певного віросповідання формують релігійну спіль­ноту (сукупність релігійних груп), існування й функціону­вання якої як цілісності забезпечується певною організа­ційною структурою.

Релігійні організації — об'єднання послідовників певного віроспо­відання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Іноді релігійні організації визначають як систему різ­новидів організаційно оформлених релігійних об'єднань, що мають управлінські та виконавчі органи, чітку струк­туру, цілісність і єдність яких забезпечується змістом ре­лігійної парадигми і культу.

Найважливішим завданням релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування у них певних цілей, цінностей та ідеалів. Досягається це ви­конанням ними таких функцій: а) вироблення систе­матизованого віровчення; б) розробка системи його за­хисту та утвердження; в) керівництво й реалізація куль­тової діяльності; г) контроль і запровадження санкцій щодо якості виконання релігійних норм; ґ) зв'язки з конкретним державним апаратом, світовими організа­ціями.

Набір організаційних елементів, їх взаємозв'язок у різних конфесіях неоднаковий. Наприклад, у християн­стві — найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії — виокремлюють три типи релігійних організацій: церкву, секту, деномінацію. Для більш повної характеристики виділяють такі їх різновиди, як релігійна громада, релі­гійна група, релігійне об'єднання, релігійна асоціація, монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Церква (грец. Кугіаісоп -- господній дім) — тип ре­лігійної організації із складною, чітко централізованою і ієрархізованою системою взаємодії між священиками і віруючими, що здійснює функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації та координа­ції релігійної діяльності й контролю за поведінкою віруючих. Церква, як правило, має багатьох послідовників. Цьо­му значною мірою сприяє визнання можливості кожної людини стати її членом, відсутність постійного й чітко контрольованого членства, анонімність послідовників. Ха­рактерними рисами церкви є: 1) наявність спільного ві­ровчення і розробленої догматики (символ віри); 2) релі­гійна діяльність (культова і позакультова); 3) система управління, що заснована, як правило, на ієрархічному принципі та авторитаризмі. У багатьох церквах існує по­діл їхніх членів на духовенство і мирян.

Секта (лат. зесо — розділяти або від лат. зеїіїа — вчен­ня, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні релігійного напряму і перебуває у кон­флікті з ним. Тобто назва «секта» є загальною для різних об'єднань віруючих, що сформувалися як опозиційна те­чія. Характерними рисами секти є: 1) сувора дисципліна й індивідуальне членство; 2) відособлення від інших релі­гійних об'єднань; 3) проповідь винятковості своєї релігій­ної доктрини, «істинного шляху порятунку»; 4) прояв опо­зиційності й нетерпимості щодо інакомислячих; 5) відсут­ність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності всіх членів організації; 6) яскраво виражене прагнення до духовного зростання через суворе дотримання морально­го кодексу і ритуальних дійств. Головна особливість сек­ти — прагнення зробити релігію внутрішнім світом ві­руючого.

Деномінація (лат. йепотіпаііо — зміна імені) — про­міжна ланка між сектою і церквою, що перебуває у ста­дії становлення. Як правило, деномінація формується на основі секти. Тому її часто визначають як «секту», що перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка організаційна структура і ширші зв'яз­ки з суспільством. Для деномінації характерним є сприй­няття різнопланових організаційних, культових принци­пів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об'­єднаннями і державою, тобто тенденція до поєднання зі «світом». Від церкви деномінація переймає досить висо­ку систему централізації та ієрархічний принцип управ­ління, відмову від політики ізоляціонізму, а з сектою її зближують принцип добровільності, індивідуальне член­ство, претензії на винятковість, ідея богообраності. За­перечення поділу віруючих на клір і мирян поєднується з наявністю професійних священиків, які наділені особ­ливими «можливостями» щодо тлумачення Слова Божо­го, проповідей тощо. За певних умов деномінація може

414

Філософія людини

філософія релігії

415

перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися сек­тантські групи.

Отже, структурованість релігії не є чимось формаль­ним, суб'єктивним, а навпаки, вона породжена умовами існування, функціонування і розвитку релігійного ком­плексу, його буттєвістю. Релігійний комплекс діє як цілі­сність, у кожному з елементів якої живе вся данність ре­лігійного феномену.

 

 

18