Главная->Філософія->Содержание->Генезис теорії культури

Філософія (частина 2)

Генезис теорії культури

 

Теорія культури має тривалу історію, що постає як уста­лена в історії філософії та постійно відтворювана на різ­них етапах історії традиція формулювання й розв'язання основних теоретичних проблем культури. Започатковуєть­ся вона ще в античні часи, формуючись у лоні філософії із залученням даних з історії, етнології тощо.

378

Філософія людини

філософія культури

379

Перший ледь помітний вияв культурно-теоретичної думки спостерігаємо вже у Гесіода (VIII ст. до н. е.), який, спираючись на міфологічну традицію (образ Прометея), пра­гнув виявити і прояснити визначальні засади людського існування. Однак більшість дослідників пов'язує виник­нення філософської теорії культури з творчістю софістів (знавець, майстер, художник, мудрець), які розглядали куль­туру як щось другорядне порівняно з природою. Зокрема, Гіпій вважав культуру чинником (звичаї, закони, тради­ції), що змушував людину діяти всупереч своєму природ­ному єству (філософія кініків). Тому культура як щось довільне, мінливе протиставлялася природі як чомусь пев­ному, постійному, формуючи відому антитезу «природа -закон», де культура виступала своєрідною «другою нату­рою» (Демокріт). Подібної орієнтації дотримувався і По-сідоній, який вважав, що важкі умови життя людини спри­чинені таємничою зовнішньою силою, щоб спонукати лю­дей до розвитку своїх можливостей.

Антична культурфілософія сформувала ідею космопо­літизму як культурної установки, спрямованої на осмис­лення єдності світу, універсалізму.

Космополітизм (грець. ковтороіііев громадянин світу) — вчен­ня, в основу якого покладено заклик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.

За свідченням Діогена Лаертського, вперше поняття «космополіт» у значенні «громадянин світу» було вжито кініком Діогеном Синопським. Плутарх приписував та­ку першість Зенону з Кітіона. Відомий філософ XX ст. К. Поппер авторство цього поняття пов'язував навіть з іменем Сократа, посилаючись на судження Епіктета: «Як­що правильне те, що стверджують філософи про родичан­ня між Богом і людьми, тоді на питання про батьківщи­ну людина змушена відповідати словами Сократа: я не афінянин чи коринфнянин, а я космополіт...»

Отже, софісти, стоїки, кініки, епікурейці розробляли анти­номії культури і природи, з'ясовували, що походить «від при­роди», а що існує завдяки людській діяльності. Щоправда, розквіт стоїцизму в Римській імперії знаменував поворот античної культури від зовнішнього до внутрішнього. Стоїки, орієнтуючись на космос і світовий розум, особливу увагу вже звертали на ресурси людського духу. І поняття «культура» стало все активніше прикладатися до людини, розглядатися крізь призму її внутрішнього світу. Відомо, що Цицерон першим почав вживати словосполучення «культура душі»,

вираженням якої він вважав ораторське мистецтво, яке підносить людину, звеличує її, сприяє самоутвердженню.

Таким чином, у період античності поняття «культура» було багатозначним. Крім головного значення «обробіток, догляд землі», воно означало і виховання, навчання, певну сферу людської діяльності. До того ж у грецькій філософії поняття «культура» виражалося також і за допомогою тер­міна «мусіке», «мусікос» («вихователька душі» у Плато­на). А на позначення освіченої, культурної людини греки вживали також слово «хелленос» (еллін). Воно було фор­мою протиставлення освіченого грека «варвару» -- пред--ставникові неосвіченого, на їхню думку, дикого народу. Тоб­то античність, даючи багатозначну інтерпретацію поняття «культура», не забезпечувала самостійності його існування. Це слово ще не виділилося в окрему лексичну одиницю. Потрібно було чимало часу, перш ніж завершився семан­тичний перехід від «обробітку взагалі», «культивування чогось» до «культури» як самостійного поняття. Та все ж теоретичні засади античної філософії культури стали осно­вою розвитку європейської культури в середньовіччі й особ­ливо в епоху Відродження та Просвітництва, Нові часи і навіть у сьогоденні, наповнюючись новим змістом, новими формами, нормами і принципами.

Так, взаємовідносини «природа — культура», що були ос­новним об'єктом уваги античної філософії, у середньовіччі витіснила інша полярність: Бог — людина. Природа пере­стала бути позитивним чи негативним критерієм оцінки культури. Натуралістичний фундамент язичницької філо­софської культури почав помітно руйнуватися, втрачати си­лу й відходити значною мірою у небуття. Натомість на сус­пільну авансцену виходить проблема трансцендентної при­роди культури. Філософія культури за своєю суттю постала в іпостасі «теології» культури з такими основними пробле­мами, як сутність духовного начала, зміст поняття «христи­янство», його зв'язки з культурою та історією. Основним завданням культурного розвитку людини було «зняття» її гріховності та спонукання активної праці душі як умови ду­ховного зростання, наближення до «Божого промислу». Таке розуміння історії культури в теологічному аспекті називають провіденціалізмом.

Провіденціалізм (лат. ргоуідепїіа провидіння) тлумачення іс­торії як вияву волі зовнішніх сил, Божого провидіння, остаточної пе­ремоги добра над злом.

Провіденціалістичне розуміння культурно-історичного процесу як шляху до есхатологічного «царства Божого»

380

Філософія людини

філософія культури

381

вперше систематизовано було викладено Августином Блажен­ним у праці «Про град Божий», в якій подано світову історію як здійснення Божого плану. В епоху середньовіччя це вчен­ня було панівним в історичній та філософській думці Європи. Воно стало найповнішим вираженням давньої ідеї про тіс­ний зв'язок загального стану культури з етичними цінностя­ми людини, глибинними засадами її внутрішнього світу.

Августин розвинув властиву еллінічній культурі тен­денцію, пов'язану з переходом від науково-філософського осмислення природи і суспільства до роздумів про людсь­ке буття, суб'єктивність. Культура живе вірою людини у своє високе призначення, а віра людини тим і сильна, що спирається не на зовнішнє оточення, яке може і супере­чити їй, а на відчуття причетності людини до найвищих цінностей буття. Загалом у генезі культури середньовіччя (особливо раннього) простежувалися дві тенденції:

-  трансформація античної мудрості у християнську традицію (Августин, Кассіодор та ін.);

-  збереження античного спадку включенням його в наступний науково-філософський процес (Боецій та ін.).

Культура середньовіччя (особливо візантійська) мала значний вплив на формування культури доби Відроджен­ня (Ренесансу). Відомо, що ця епоха пов'язана з утверджен­ням принципу гуманізму, відродженням античної культур­ної спадщини, що зумовило і відродження особистості як діяльного начала, формувало нову систему цінностей, у центрі якої була людина, її переживання, внутрішній світ, земне життя тощо. За таких обставин християнська транс­цендентна свідомість вступила у протиріччя з іманентною свідомістю античного натуралізму, реанімуючими антични­ми формами. Філософське осягнення культури почало по­в'язуватися з вченням про природу і людину, з космологіч­ними і морально-етичними концепціями. Набув популяр­ності неоплатонізм, що відкрив мистецтву Ренесансу красу природи як відображення духовної краси, збудив зацікав­леність внутрішнім світом людини, боротьбою в ньому двох начал — матерії і духу, розкрив драматичні колізії духу і тіла, почуттів і розуму. Аналізуючи ці суперечності, пра­цюючи над їхнім вирішенням, культура доби Відродження змогла сягнути глибинних почуттів внутрішньої гармонії, що й стало однією з її суттєвих рис. Завдяки зусиллям гуманістів XV—XVI ст., культура почала розглядатись як засіб розвитку особистості, а широко вживаним поняттям такого змісту стає в добу Просвітництва (XVII—XVIII ст.) завдяки зусиллям Вольтера, Т. Гобса, Ж.-Ж. Руссо і особливо Й.-Г. Гердера. Культурою називали тоді всі набутки лю­дей і передусім знання, науку, мистецтво — все, що називали освіченістю. Першим запровадив у науковий обіг термін «культура» такого змісту німецький філософ Самуель Пу-фендорф (1632—1694). У своєму тлумаченні культури як світу норм, визначальний порядок, моральне і прекрасне він ке­рувався вищим принципом, сутність якого зводиться до мо­ральної свободи людини. Завдяки цьому антична полісемія терміна «культура», що не мав самостійного значення, а ви­ражав культуру «чогось», зникла, він трансформувався у по­няття, що об'єднує різноманітні явища в одну цілісність. Цей перехід до абстрактного поняття став передумовою станов­лення культури як самостійної філософської категорії. Та для цього ще потрібен був час.

В епоху Просвітництва культурою вважалося те, що вище від природи, виражає життєдіяльність, розумну ак­тивність людини. На цьому ґрунті постало твердження, що історія є лоном, в якому розгортається продуктивна, творча сила людства. У цьому контексті культура не порі­внювалася з історією, окремі етапи якої виражали різну міру зрілості культурного процесу.

Завданням культури, з точки зору просвітників, є освіта широких верств населення: розтлумачення істини, сенсу духовно-моральних феноменів, спростування «неістин». Особлива увага зверталася на нові шляхи культурної осві­ти: науково-популярні книги, пресу, за допомогою якої передбачалось удосконалити механізм демократії, гума­нізації суспільства, поліпшити його морально-духовне здо­ров'я. Вважалося, що зростання грамотності, елементар­ної освіти широких верств населення, збагачення їх до­звілля і виникнення в майбутньому технічних засобів репродукування та поширення духовної продукції забез­печать залучення найширших мас до культурних ціннос­тей. Зв'язок між культурою і засобами її поширення роз­глядався в контексті їх відкритої залежності та безумов­ної гармонії. Просвітники не сумнівалися, що розвиток культури є процесом її найширшого визнання через залу­чення до неї народних мас. Культуру вони розглядали від­повідно до панівних в ті часи переконань про розумність історії, єдності та неминучості суспільного прогресу, вну­трішньої гармонії індивідуальної свідомості. Тобто Центром уваги були зовнішні чинники культурного вдос­коналення, передусім держава, водночас недооцінювалася, залишалась поза увагою людина з її свободою, здатністю послідовно реалізувати власну автономність.

382

Філософія людини

Філософія культури

383

Просвітницький ідеал «розумної людини» з огляду на її природні потреби і прагнення, був поставлений під сумнів пізнішими філософами. Серед перших, хто зрозу­мів його нездійсненність, був І. Кант, який, хоч і поді­ляв ідею просвітників про кінцеве торжество розуму, але наповнював її іншим змістом. Розумність людини, за Кан­том, полягає в її здатності діяти незалежно від природи, тобто в її свободі.

Як емпірична, чуттєва істота, людина підпорядкована природній необхідності, що закономірно детермінує її ба­жання, дії, захоплення тощо. Кант не заперечував цієї тези просвітників, але відмовлявся бачити в ній пояснен­ня сутності людини, її справжнього покликання. Він ви­ступав проти тлумачення розумності як простої відповід­ності поведінки людини природній необхідності, вважаю­чи, що за таких обставин людина стає маріонеткою в руках природи. Розум людини не є засобом задоволення чуттє­вих потреб, зумовлених його фізичною природою (цій ме­ті слугує інстинкт). Його основне призначення полягає у впливі на волю людини, здатності підпорядковувати во­лю моральному законові, вільному від будь-якої чуттєвої заінтересованості. Таким чином Кант виводить культуру за межі природної детермінації, стверджуючи, що куль­тура полягає у здатності людини ставити будь-які цілі, тобто діяти незалежно від природи: «Набуття... розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі... — це культура». Природа ніби змушує людину вийти з-під її впливу, звільнитися від влади чуттєвих, тваринних захо­плень. Однак на цьому шляху людину чекають важкі ви­пробування, які вона може успішно здолати, переважно завдяки культурі. Тобто в культурі, за Кантом, переплі­таються дві лінії людського розвитку:

— необхідність фізичного вдосконалення, яке і є «куль­тура всіх взагалі здатностей для сприяння поставленої ро­зумом цілі»;

— необхідність морального вдосконалення, «культури моральності в нас», яка полягає в тому, щоб «виконати свій обов'язок і до того ж із почуття обов'язку (щоб закон був не лише правилом, а й мотивом вчинків)».

Отже, сенс культури, за Кантом, полягає в заміні дес­потизму природи деспотизмом розуму, в установленні зверхності обов'язку над усіма чуттєвими імпульсами ем­піричного життя людини.

«Конструктивний критицизм» Канта був особливо плід­ним стосовно проблем культури. Результатом його критики завжди був вияв тих розумних засад, які стосувалися основних сфер культури: «Критика чистого розуму» сфор­мувала основну структуру науки, як її розумів Кант, «Кри­тика практичного розуму» і побудована на ній «Метафізи­ка прав» присвячені розгляду розумних цілей у моралі й праві, «Критика сили судження» — певним сутностям ми­стецтва та естетичної творчості життя.

Філософія Канта була спрямована на звільнення лю­дини від її «тваринних» пристрастей, її вдосконалення, створення умов для всебічного розвитку. Кант виводив людину на нові рубежі свободи і вільної творчості, допо­магав вирватися з «царства необхідності» й проникнути у «царство свободи».

Свого завершення ця проблема набула у філософії Ге­геля, який намагався подати увесь процес історичного роз­витку людства як ступені пізнання абсолютного духу. Звіль­нення людини від суб'єктивного свавілля індивідуальних пристрастей і піднесення її до загальних принципів розу­му, тобто до усвідомлення себе як суспільної істоти, він вважав основним завданням. Тому й сутність культури, за Гегелем, полягає в тому, щоб через філософію пройти всі ступені «утворення світового духу» для того, щоб зробити його «зрозумілим», теоретично засвоєним, зафіксованим у власному мисленні. Культура є іманентним моментом абсолютного і володіє своєю нескінченною цінністю, за­значав Гегель, ототожнюючи культуру з її духовним аспек­том. Завдяки культурі індивід залучається не до природ­ної (як у просвітників), а до духовної сутності світу, яка й формує його субстанційну основу. Оскільки таке залучен­ня можливе лише у свідомості, остільки увесь сенс «нав­чання», «освіти» індивідів, зміст їхнього культурного роз­витку полягає у зростанні їх одиничності й особливості до загальності мислення. Та гегелівське розуміння мис­лення суттєво відрізняється від просвітницької інтерпре­тації «розуму». Для просвітників розум, як відомо, був зна­ряддям задоволення чуттєвих потреб індивіда, його ви­падкового свавілля чи суб'єктивної примхи. У Гегеля розум, будучи залученим у стихію загального, не може задоволь­нитися ні «простотою» і «невинністю» природного стану, ні «задоволеннями і зручностями приватного життя» сус­пільства. Його реальною метою є перехід від «природної простоти», одиничності, відокремленості приватного жит­тя до загальності мислення і водіння. Такому переходу покликана сприяти культура, етапи розвитку якої Гегель і пов'язував з мірою їхньої насичуваності духом. Звідси й

384

Філософія людини

філософія культури

385

виділені ним три періоди в історії мистецтв: символічний (мистецтво Сходу), класичний (античність) і романтичний (християнський світ).

Гегель, як і Кант, наголошував на людинотворчій сут­ності культури, розглядав її як засіб самореалізації та самотворення особистості. І хоча він піддав культуру над­мірній гносеологізації, безперечною його заслугою є абст­рактне утвердження гідності людини. Хоч яким би вузь­ким був його погляд на людину, що перебувала під постій­ним тиском раціонально-загального, яка б роль відводилася індивіду в системі цілого, все ж Гегель головне вбачав у свідомості, розумі — тому, що ця прикметна риса людини знайшла відображення в її дефініції: «Ното заріепз». У його поглядах на світ і культуру домінуючою була пози­тивна життєстверджуюча точка зору, яка, однак, згодом була взята під сумнів романтиками XIX ст.

Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гармо­нізації світу, домінування загального над індивідуальним, романтики утверджували культуру, засновану на засадах індивідуальної свободи, природності, творчого натхнення, права індивіда на неповторність і винятковість, збагачую­чи смислову навантаженість поняття «культура».

Наприкінці XIX - - на початку XX ст. культура вже розглядалась як багатоаспектне явище:

— фундаментальна структура історичного буття люд­ства (єгипетська, антична, китайська, арабська культура тощо);

— внутрішньо структурований масив суспільного жит­тя (матеріальна і духовна культура з їхніми складовими);

— певна якісна характеристика людського буття.

 

 

12