Главная->Філософія->Содержание->2.7. Українська філософія. Дохристиянські витоки української філософії

Філософія (частина 1)

2.7. Українська філософія. Дохристиянські витоки української філософії

 

Кожна форма філософії як складова культури завжди відображає національну своєрідність її творців, що дає під­стави для тверджень про національну (англійську, німець­ку, французьку) філософію, а отже, й українську.

Відомо, що філософія є особливою сферою духовної ді­яльності людини, спрямованою на усвідомлення проблем людського буття, найзагальніших духовних потреб конк­ретного народу чи нації. У цьому контексті українська філософія є давнім феноменом, початки якого сягають гли­бини віків.

Поза сумнівом, поява філософського духу українства виходить за межі XVI—XVII ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії почало набувати самостій­ного розвитку філософське теоретичне знання, тобто почав вигранюватися буттєвий статус професійної філософії. І хоч вона вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її теорія та її творці — професійні філософи — професійна філософія є лише одним із можливих спосо­бів існування філософії. Адже існують й інші шляхи фі­лософського осягнення дійсності, за яких теоретичний ін­терес доволі міцно вживається з практичним. У контекс­ті української філософії він охоплює, як правило, час існування києво-руської культури (XI ст.) з її писемни­ми пам'ятками, що репрезентують особливості тогочасно­го осмислення дійсності, характерного українській духов­ній традиції.

Світоглядно-філософські начала українського народу ся­гають значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. У світлі аргументів на користь іс­нування сарматських, скіфських, кіммерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх самобутньою культурою і тісними зв'язками із найвідомі-пшми осередками Ойкумени — Греції, Індії — важко чи взагалі неможливо встановити факт появи філософського духу тільки на етапі існування Київської Русі.

Справді, територія, яка нині має назву Україна, не була етнічно однорідною протягом тисячоліть, що є не винят­ком, а скоріше закономірністю для планетарного етногене­зу (походження народів). Тривалий час на планеті відбува-

202

Історичні типи філософії

лись так звані великі переселення народів, у процесі яких етнічні людності змінювалися, переливались одна в одну. Проте за всіх міграційно-асимілятивних процесів зберіга­лась на певних територіях субстанційна основа, ядро, духов­на основа певного сильнішого етносу, де знаходили приту­лок історична пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особ­ливості - - те, що називають етнокультурою (наслідок колективної творчості), в архетипах (первинних формах) і стереотипах (усталених формах) якої закодовані особли­вості світосприймання та світорозуміння конкретної нації.

З огляду на аргументованість суджень про неперервність, єдність етнотворення, спільність енергоінформаційної ос­нови суспільного розвитку людності на терені України про­тягом багатьох тисячоліть цілком переконливими є твер­дження дослідників (В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Васи­ленко, Б. Рибаков та ін. ), які вказують на автохтонність (автохтонний — той, що виник, зародився на місці сучас­ного проживання) українців. На рубежі XX—XXI ст. все активніше утверджується думка про участь в етногенезі українського народу етносів, які тривалий час проживали на спадкоємних українських землях. Принаймні їх мож­на розглядати ймовірними фігурантами етнічного синтезу українського народу. Аргументами на користь цієї точки зору є елементи культур тих народів у національній куль­турі українців. Так, від скіфів бере початок українська тра­диція вшановувати гостей хлібом-сіллю, вишивати одяг на плечах, рукавах і грудях, побратимство тощо. У сучасному українському гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів три­пільського орнаментально-декоративного мистецтва. Три­пільці першими поєднали в ритуалі пшеницю і мед як символ своїх земель. І цю символічну страву — 'кутю -споживають і досі українці, пов'язавши цей звичай з хри­стиянським Різдвом. Ці непоодинокі приклади засвідчу­ють, що духовні надбання етносів, які у праісторичні часи жили на українських землях, укладаються в скарбницю всеукраїнської духовності.

Філософські надбання дохристиянських часів не є ви­падковими. Особливо якщо взяти до уваги тісні зв'язки тогочасної праукраїнської людності з основоположника­ми європейської філософії — еллінами, які, починаючи із VII ст. до н. е., упродовж одного-двох століть не лише заснували на Чорномор'ї десятки міст-держав (Синоп, Тра­пезунд, Ольвія, Аполонія, Пантикапей, Халкедон, Герак-лея, Херсонес), не лише створювали у різних куточках краю

Українська філософія

203

торговельні факторії (контори, філії), а й поширювали свою релігію та свою культуру. Пантеон (сукупність богів) еллі­нів та їх релігія помітно вплинули на корінне населення. За словами Геродота, храми Діоніса, Артеміди були на на­шій території, значно віддаленій від моря. Культ Гомера тримався в Чорномор'ї довше, ніж у корінній Греції, а се­ред козацької еліти довго зберігався культ пам'яті Алек­сандра Македонського. Еллінські духовні джерела легко змішувалися з місцевими, не порушуючи гармонії в духов­ності місцевої людності. Дотепер збереглися сліди еллінів у мові, обрядах і, звичайно, філософії. Це яскраво засвідчує творчість знаменитого мудреця Анахарсиса Скіфського (638—559 р. до н. е.), чиї філософські надбання належать до культурної спадщини українства, знаного не лише у Скіфії, айв еллінській духовній культурі. Елліни навіть вважали його одним із легендарних «семи мудреців» (по­ряд із Солоном, Фалесом, Біантом). Глибину його філо­софствування засвідчує чи не єдиний цілісний фрагмент логічних міркувань: «Так само і Анахарсис Скіфський виключав, як кажуть, критичне сприйняття, до якої нау­ки б воно не відносилось, і дуже гудив греків, якщо вони його зберігали. «Хто ж є той, — запитував він, — хто судить науково? Простак чи майстер? Але простаком ми його не могли б назвати, оскільки він зіпсутий знанням технічних особливостей. І подібно до того, як сліпий не сприймає предмети зору і глухий — предмети слуху, так само і технічно неосвічений не має гострого зору у відно­шенні сприйняття того, що зроблено технічно. Адже на­віть якщо ми станемо за його допомогою підтверджувати наше судження про той чи інший технічний предмет, то відсутність техніки не буде відрізнятися від самої техніки, що безглуздо. Тому простак не є суддею технічних особли­востей. Залишається, таким чином, сказати, що це майс­тер. А це в свою чергу позбавлено всілякої вірогідності. Саме один про одного судять або однакові фахівці, або різ­ні. Але різні фахівці не в змозі судити один про одного, оскільки цінитель у власному ремеслі виявиться проста­ком у чужих ремеслах. Однак й однакові фахівці не в змозі оцінити один одного. Ми ж розшукуємо того, хто судить їх, якщо вони знаходяться в межах однієї і тієї ж властивості, наскільки це відноситься до одного й того ж ремесла. А інакше, якщо один з них судить другого, то одне й те ж виявляється і судячим і судимим, достовір­ним і недостовірним. Оскільки ж представник тієї ж спе­ціальності відрізняється від предмета судження, то коли

204

Історичні типи філософії

він є предметом судження, він сам стає недостовірним, а коли він сам судить, він тільки ще повинен стати досто­вірним. Однак одне й те ж не може бути і судячим, і суди­мим, і достовірним, і недостовірним. Значить, не існує та­кого, хто б судив технічно. А тому й немає ніякого крите­рію. Адже з критеріїв одні -- технічні, інші -- прості. Але прості критерії не судять, як не судить і простак, і технічні не судять, як не судить і майстер, згідно з вище-викладеними причинами. Таким чином, не існує й ніякого критерію»1.

У цьому роздумі Анахарсиса, який доносить нам зна­менитий філософ-скептик кінця II — початку III ст. Секст Емпірик, дослідники вбачають зародки теорії судження, правил силогістики та атрибутивних відношень, які піз­ніше будуть розроблені Арістотелем; уявлень елеатів про суперечливість між даними чуттєвого спостереження та їх раціональним аналізом тощо. Перелік подібних ана­логій можна було б продовжити, але і їх достатньо, щоб збагнути масштаб постаті Анахарсиса в царині філосо­фії. На Анахарсиса, для якого понад усе була істина, посилаються Арістотель і Сенека, до його творчості апе­лює Цицерон, розповідають про нього Діоген Лаертсь-кий (1-ша половина III ст.) і Пліній старший (23—79). Глибина порушених ним філософських проблем, сила його логічних переконань особливо виявились при аналізі ек-зистенційних основ істини, природи і можливостей люд­ської раціональності.

Авторитет Анахарсиса у тогочасному філософському світі переконує, що він не міг бути винятком на терені вітчизняних шукачів мудрості, а скоріше — найвищим його досягненням. Підтвердженням такої точки зору мо­же слугувати згадка українського історика Станіслава Орі-ховського-Роксолана (1513—1566) про Токсариса, творчі здобутки якого, на жаль, не дійшли до нашого часу, по­відомлення візантійського історика Лева Діакона (до 950— прибл. 1000) в «Хроніці» про Замолксиса поруч з іменем Анахарсиса як «філософів русичів», які навчили їх «об­рядів еллінських». Згадує його і Платон у «Діалозі», але разом із Аббарисом Гіперборійцем (гіпербореї, за схемою Геродота, проживали приблизно у північних районах су­часної України) як своєрідних волхвів, які прославились у Греції умінням «замовляти» різні хвороби. Щоправда,

'Цит. за кн.: Людина і довкілля. У двох книгах. Книга І. — К., 1995. — С. 38—39.

Українська філософія

205

Порфирій у праці «Життя Піфагора» пише про те, що За-молксис родом із Фракії, яку частіше називали Малою Скі­фією. «Народжений у землі скіфській», як пише Діоген Лаертський, і Біон Борисфенський (Борисфеніт), що жив у III ст. до н. е. Біон, за словами того ж Діогена, був майст­ром на всі руки, але передусім непереверпіеним софістом, здатним спростувати будь-яке філософське вчення. Він за­лишив після себе багато творів на різноманітну тематику, був знавцем вчення платоніків (Ксенократа, Полемона, Ка-рнеада) і перипатетиків (представників Перипатетичної школи, заснованої Арістотелем, зокрема, Теофраста, Арісто-ксена, Стратона, які були відомими своїми енциклопедич­ними знаннями з математики, ботаніки, географії, літера­тури, політики тощо), прихильником раціоналізму, життє­любом, який вважав, що людина мусить бути настільки багатою, наскільки це дозволяє їй бути вільною. Філософія етичного раціоналізму Біона, зорієнтована на людську ек­зистенцію й аналіз пародоксальності її змісту, вивела його на обґрунтовування ідеї збалансованого ставлення люди­ни до навколишнього світу. У контексті філософської думки докиєво-руського періоду дослідники звертають ува­гу і на імена Смикра (Скіфа) Боспоренина, Дифіла, Страто-ніка, доля і творчість яких потребують спеціального дослі­дження.

Могутнім підґрунтям духовної культури українсько­го народу, золотим віком гармонії у світосприйманні на­ших пращурів була язичеська минувшина, яку яскраво ре­презентує геніальна пам'ятка — загадкова «Велесова кни­га» — літературний твір VIII—IX ст., що дійшов до нашого часу в копії XVI—XVII ст.

Створена на матеріалі V—X ст., «Велесова книга» є жи­вим свідченням язичеських уявлень праукраїнців, втіле­них у багатоманітних формах фольклору, системним ви­явом їх світосприймання і світорозуміння, прологом фіксо­ваної історіософії українського народу. Визначальними реаліями тогочасного мислення були природа, закони Все­світу і звичаєве право (Ява, Нава і Права). Книга засвідчує велич духу русичів, їх вірність поглядам та діянням пред­ків: «Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла на­ші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами зли­лися воєдино»1. Понад усе були для них інтереси рідної землі, рідного народу: «То стрепенися, народе мій, од спляч-

1 Велесова книга / Переклад Б. Яценка / Хроніка 2000. — 1994. — № 3.

206

Історичні типи філософії

ки і в згоді йди до стягів наших» (Велесова книга, с. 86). Вони демонструють єдність почувань, думання і діяння: «Чо­ловік, що тримає дім, не правий, якщо лише заявляє про пра­ва, і правий, якщо слова його з ділами збігаються» (с. 73). Світосприймання русичів трагедійно-оптимістичне, сповне­не волелюбності, гуманізму і гідності: «Ми нащадки Славу -ни і можемо бути горді і не шкодуємо життя... І краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві...» (с. 82).

Тексти її свідчать, що світоспоглядання праукраїнців бу­ло міфічно-практичним. Та в ньому вже простежуються но­ві для міфу тенденції, з'являються знання про світ, значущі для всіх: «Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ — зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була» (с. 72). Світ у ній поступово набуває рис об'єктивності на противагу індивідуально суб'єктивним уявленням про нього. Виявляється потяг до світопізнання, вільного від будь-яких прдктичних інтересів, а з ним і тен­денція деміфологізації світу, в процесі якої людина стає йо­го незаангажованим спостерігачем. За таких обставин, як висловився Е. Гуссерль, життя набуває чутливості до мож­ливих тільки за цієї настанови нових цілей і методів мис­лення, з яких, зрештою, і виникає філософія, початковою формою якої і є космологія. Хоча, безумовно, важко (та й взагалі чи можливо?) віднайти чітку онтологічну межу між філософськими ідеями і міфологічними як складовими од­ного і того ж світоглядного поля людини. Те, що є прикмет­ною рисою філософії, — тяжіння до загального, абстракцій вищого гатунку, — властиве міфологічній свідомості (най-загальніші уявлення про добро і зло, сутність людини, пер-шоначала світу). Попри те, що на рівні з'ясування змісту цих понять міф поступається місцем філософії, але він ні­коли не зникає повністю, співіснуючи з нею, надаючи їй сво­го забарвлення, впливаючи на підходи в розв'язанні філосо­фією своїх проблем.

Виникнення вітчизняної філософії не одноразовий акт, а складний і довготривалий процес, точну дату започатку-вання якого встановити проблематично. Зробити це мож­ливо тільки за відповідного рівня культури народу. Язич­ницьке минуле українців — багата і цілісна духовна куль­тура, в якій відчутні особлива гармонія, велична єдність Неба, Води і Сонця, природи, людей і богів, язичницької віри, народної мудрості, етики совісті та людської гідності. Наші пращури, як пишуть автори «Велесової книги», мали доблесні дії, «воюючи за життя своє. Се ми слов'яни, бо славимо богів наших Сварога і Дажбога» (с. 126). Тож «по-

Українська філософія

207

учившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є то на­ше, яко се бо уже найшло на коло нам» (с. 72).

Духовний потенціал багатої обрядово-ритуальної куль­тури наших пращурів з її непереборною здатністю впли­вати на глибинні засади внутрішнього самобуття конкрет­ної людини -- сприятливий ґрунт для формування філо­софського світобачення, який і дав давньоукраїнській спільноті можливість прокласти свій шлях у тогочасному християнському світі.

 

 

47