Філософія (частина 1)

Прагматизм

 

Прагматизм виник у СІЛА наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Це перша оригінальна (американська за походженням і за духом) філософська течія. Вона відобразила характерні риси мен­тальності молодої американської нації.

Прагматизм (грец. рга£та справа, дія) філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорен­ня навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до до­свіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. На основі цього засновники прагматизму ведуть мову про релігій­ний, містичний та ін. досвід. Продовжуючи традиції анг­лійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, прагматизм асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Аве-наріуса) і філософії життя (Бергсона). Основні представ­ники прагматизму — американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839—1914), Вільям Джеме (1842—1910) та Джон Дьюї (1859—1952).

Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології, згідно з якою пізнання — це від-

Сучасна світова філософія

163

творення, відображення світу, а істина полягає у відповід­ності (збігу) знання і дійсності. Пірс, як і Авенаріус, роз­глядав мислення як спосіб пристосування людини до дій­сності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб лю­дини. Отже, «мислення (пізнання) розглядається як діяль­ність, спрямована не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і се­редовищем, на витворення оптимальних реакцій на задо­волення його здатностей пристосування»1.

Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрун­туються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Розуміння віри як звички діяти певним чи­ном Пірс запозичив у Юма. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчуєть­ся формуванням нового переконання, нової віри.

Перехід від сумніву до віри досягається завдяки та­ким методам: методу сліпої впертості; методу авторите­ту; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав'язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середови­щем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. (В остан­ніх трьох методах простежується спільність з трьома сту­пенями — релігійним, метафізичним і позитивним Кон-та.) Тільки він, на думку Пірса, придатний для формуван­ня спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. У зв'язку із цим Пірс порушує проблему значення наукових понять .і висловів (позитиві-

1 Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Буржуазная философия средины XIX — начала XX века. — М., 1988. — С. 467.

164

Історичні типи філософії

сти виводили значення вислову з процедури його верифі­кації), у вирішенні ним якої яскраво висвітлилась суть прагматизму. На його думку, значення слова чи виразу зводиться до сукупності практичних наслідків від предме­та, про який у ньому йдеться. «Розгляньте, які практичні наслідки, як ми вважаємо, можуть бути створені об'єктом нашого поняття. Поняття про всі наслідки і є повне понят­тя об'єкта», — пише він. Наприклад, поняття «вогонь» означає сукупність таких практичних наслідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо. Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». Звід­си і визначення прагматизму Пірсом як «вчення про те, що кожне поняття є поняттям про мислимі практичні дії». В цьому зведенні поняття до сукупності практичних дій щодо предмета, який воно відображає, і полягає суть знаме­нитого принципу Пірса. Іншими словами, суть прагматиз­му полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.

Раціональний сенс цієї концепції не викликає сумніву. Зведення значення поняття до сукупності способів практич­ного застосування предмету, якого воно стосується, свід­чить, що мислення виникло в процесі практичної діяльнос­ті людини і заради цієї діяльності. Вченому-медику справді економніше мислити «мікроб» як сукупність дій, які він викликає. Але при цьому виникає питання, чи вичерпуєть­ся значення поняття «мікроб» сукупністю його практич­них наслідків. Чи можна звести наукове поняття або ви­слів до сукупності таких наслідків? На думку опонентів пра­гматизму, поняття такими наслідками не вичерпується. Під впливом критики Пірс змушений був розширити поняття «практичних наслідків» до «можливих практичних наслід­ків». Якщо, наприклад, певне значення предмета за певних обставин не зводиться до певних практичних наслідків, то така можливість існує в майбутньому. На цій підставі мож­на стверджувати, що вислів «У центрі Землі певна темпера­тура» має значення, тому що в принципі його можна звести до певних практичних наслідків.

У руслі цієї концепції Пірс переосмислює і проблему іс­тини. Оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем, то істина фактично ототожнюється з практичною ефективніс­тю знання. Отже, істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істин­на ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знан­ня, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

Сучасна світова філософія

165

В. Джеме надає прагматизму соціально-утилітарного за­барвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична пробле­ма (релігійна, філософська, наукова) набуває значення ли­ше через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслід­ки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне зна­чення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свід­чить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.

Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, ви­гідні, стають у нагоді людині. Джеме посилив аспект ко­рисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намі­тився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина — це різновид блага, а не щось відмін­не від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна (знання про розщеплення атома саме по собі нейтральне, воно мо­же бути використане і на благо, і на зло людині), Джеме стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у за­переченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична до­цільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід дослі­джувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна по­годитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує зна­чення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважа­ють обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно

166

Історичні типи філософії

одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це — суб'єктивізм.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнан­ня як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вно­сить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіт­кість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як фор­мування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. То­му, на його думку, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не спо­глядальний характер; практика — єдиний визначник цін­ності ідей. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби роз­в'язання проблем. Тому його вчення іноді називають ін­струменталізмом.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософ­ської думки в СІЛА. На його основі сформувався операціо­налізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі-Вільямс Бріджмен (1882—1961) зводив значення на­укових понять до здійснюваних вченим процедур (опера­цій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхе­віоризмі— течії в психології, яка зводить свідомість лю­дини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні ду­ховного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні прак­тицизму людської поведінки.

 

 

42