Главная->Філософія->Содержание->Філософія Просвітництва

Філософія (частина 1)

Філософія Просвітництва

 

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Анг­лію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, У тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу ста­новила віра в розум як джерело знання і як засаду побу­дови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання при­родних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво вира-

110

Історичні типи філософії

жало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройня­те вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтува­лася на переконанні, що наука і технічний прогрес ство­рять рай на землі. Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай» весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру набли­ження до нього.

Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці традиційні вірування, ви­ходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за відсут­ності науки як взірця істинності, релятивізували і суб'єк-тивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно об'єднує, не підривало віри в розум, а створю­вало культ розуму.

З погляду історичного розвитку, Просвітництво є ак­том самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення. В період Середньовіч­чя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних коор­динатах. В епоху Відродження вона наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками, задани­ми іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму цін­ності, як сучасна наука і демократична держава, почина­ється з епохи Просвітництва.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вва­жати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настано­вою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Фран­ції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напе­редодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духов­ним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопе­дія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвіт­ники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

111

Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагували­ся в памфлетах, дискутувалися в салонах.

Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694—1778), Етьєн Кондільяк (1714—1780), Шарль-Луї Монтеск'є (1689--1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778) і представники матеріалізму Дені Дід­ро, Жульєн Ламетрі (1709—1751), Клод Гельвецій (1715— 1771), Поль Гольбах (1723—1789) та ін. В Англії ідеї Про­світництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбе-рі (1671—1713), Джон Коллінз (1676—1729), Бернард Мандевіль (1670—1733) та ін. У Німеччині представника­ми Просвітництва були Християн Вольф (1679—1759), Але­ксандр Баумгартен (1714—1762), Готгольд Лессінг (1729— 1781) таін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Де-карта і Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо інак­ше, ніж їх попередники. Якщо для Декарта і його послідов­ників розум — це пасивне вмістилище вічних ідей (спіль­них для людини і Бога), то в просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729— 1781): «Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій — єдине і завжди живе прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і у всьому мав би помилятись) і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!»

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пі­знання наявного буття (природного та соціального), про­світники мислили як знаряддя перетворення буття. У про­світників розум сприймає буття в перспективі його пере­творення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух про­ник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-просвітників.

Існує ще одна відмінність у підході до розуму між про­світниками і їхніми попередниками. Переймаючи декар-тівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, про­світники інтерпретують розум швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер стверджував, що філософія повинна опира-

112

Історичні типи філософії

тись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтувалася бо­ротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як мета­фізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під со­бою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньюто­на, теорію, що ґрунтувалась на фактах. Кондільяк, наприклад, вважав абстрактні принципи, на яких будува­лись метафізичні системи, шкідливими і небезпечними. Він виступав проти вживання понять «буття», «субстан­ція», «сутність», «атрибут», «причина», «свобода», вважаю­чи їх змістовно пустими.

Критика просвітниками метафізики почасти зумовле­на відсутністю у них чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швид­ше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є по­передниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, заснов­ник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продо­вжувачем ідей енциклопедистів.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти  — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунту­вали його теоретично. Цей аспект, а також популяриза-торство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його пред­ставників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітни­ків і визнавала ідею Бога, але тлумачила ЇЇ в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціо­нальною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Мон-теск'є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували іс­нуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкро­вення, яку вважали сукупністю марновірства та невігласт­ва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав, що вона є плодом невігластва та обману. Більшість про­світників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки релігії. При цьому вони не бачили принципової відмін­ності між релігією, міфологією та марновірством. Все це критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релігі-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

113

єю вони підривали авторитет традиції і культуру. Вва­жаючи людину природною істотою, вони і мораль розумі­ли як природне явище, не бачили необхідності в релігії для обґрунтування моралі.

У поглядах просвітників на світ панував механістич­ний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро за­являв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв'язки. При цьому при­чинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, за­перечення будь-яких випадковостей. Просвітники запере­чували телеологію, але не брали до уваги і якісну різно­манітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тіль­ки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (ме­ханізмом).

Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріа­лізму «Системи природи», заявляв, що людина є творін­ням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізич­ною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не мо­жуть бути вільними. Громадські закони повинні будува­тись на «природних законах» людей.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний ме­ханістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі лю­дини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспіль­ства, просвітники виходили з людини як природної істо­ти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну при­роду людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу люди­ни (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторю­вав Гельвецій). Це живило сподівання на розумних пра­вителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні пра­ва (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробу-

114                                                                                 Історичні типи філософії

ту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поши­рення серед французьких мислителів.

Вслід за англійськими філософами французькі просвіт­ники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержав-ному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існу­вання. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походжен­ня держави без втручання вищих сил. У ній простежува­лася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.

Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтеск'е стверджував про об'єктивність соціальних зако­нів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релі­гією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення про «природні права» людини було покладе­но в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і грома­дянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ про­голошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення пра­вової рівності було найбільшим досягненням у цивілі-заційному поступі.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочат­ку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм (франц. готапіізте) філософська теч/я, представни­ки якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччи­ні на початку XIX ст. Роздрібнена Німеччина запізнюва­лась із буржуазними перетвореннями, тому ідеї Просвіт­ництва знайшли в ній не тільки прихильників, але й не менш палких супротивників. Романтики — Фрідріх Шле-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

115

гель (1772—1829), Новаліс (1772—1801), пізній Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), усвідомлюючи су­перечності капіталізму, протиставили йому ідеалізоване минуле. Романтизм постав як антипросвітництво. Просвіт­ники виходили з розуму і науки, романтики — з віри та релігії. Просвітники відправною точкою вважали окрему людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а романтики — від цілого (душі народу) до людини. Просвіт­ники апелювали до природи, романтики — до історії, куль­тури. Вони першими піддали критиці наївний раціоналізм і антиісторизм Просвітництва. Просвітники були носіями прогресивних ідей, романтики — консервативних.

У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти­лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по­кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив­них буржуазних політичних течій і партій.

У філософській літературі XX ст. не вщухають диску­сії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеже­ність практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тіль­ки не розв'язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за дра­матизмом перевершують колишні. Стала очевидною об­меженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Ро­зум сам із себе не здатен породжувати соціальні ціннос­ті, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови сус­пільства на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не зем­ним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну рево­люцію і планове господарство (воно повинно було знамену­вати торжество розуму над ірраціональністю стихії ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за цей експери­мент, завершилась крахом. Планове раціональне господарс­тво виявилося неефективним порівняно зі стихійним.

Може здатися, що є всі підстави проголосити розум фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскільки постала проблема, що возвести на опустілий п'є­дестал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевид­но, ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обме­женості, залишиться основною цінністю сучаної цивілі-

116

Історичні типи філософії

зації. За висловом В. Черчілля (1874—1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої людство поки що не придумало.

Запитання. Завдання

1.  Доведіть вплив наукової революції XVI—XVII ст. на подальший розвиток філософії.

2.  Проаналізуйте протистояння матеріалізму й ідеалізму, раціона­лізму й ірраціоналізму та виявіть моменти їх дотику.

3.  Розкрийте характерні риси, притаманні основним типам емпі­ризму та раціоналізму.

4.  Покажіть позитивний аспект критики «привидів» Беконом.

5.  Доведіть історичне значення раціоналістичної методології.

6.  Порівняйте раціоналістичну філософію Декарта і Спінози й на­звіть їх спільність та специфічну особливість кожної.

7.  Чому монадологія Лейбніца мала плідні наслідки в критиці ме­ханістичного світогляду?

Теми рефератів

1.  Наукова революція XVI—XVII ст.: проблеми і набутки.

2.  Концепція нової науки Ф. Бекона.

3.  Емпіризм: сутність та проблеми.

4.  Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.

5.  Матеріалістична фізіологія і проблема людини у філософській системі Р. Декарта.

6.  Антропологія та філософія духу Б. Спінози.

7.  Соціологічні та етичні погляди Б. Спінози.

8.  Сутність деїзму І Гоббса й Дж. Локка.

9.  Синтез арістотелізму й філософії Декарта у творчості Г. Лейбніца.

Література

Бекон Ф. Новый Органон. Соч.: в 2 т. — Т. 2. — М., 1972. Гольбах П. А. Избранные философские произведения: в 2 т. —М., 1983. Декарт Р. Сочинения: в 2 т. — М., 1989. Дидро Д. Избранные философские произведения. — М., 1941. Кузнецов В. М., Мировский Б. В., Грязное А. Ф. Западноевропейская фи­лософия XVIII века. — М., 1986.

Соколов В. В. Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984.

 

Німецька класична філософія                 

                                                           117

 

31