Главная->Філософія->Содержание->Основні протилежні напрями у філософії Нового часу

Філософія (частина 1)

Основні протилежні напрями у філософії Нового часу

 

У філософії Нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основ­ні риси та закономірності її розвитку.

Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформува­лись у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здат­ностей пізнання - - чуттєвість чи розум - - відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Наукові істини є всезагальними. Наприклад, те, що 2x2 = 4, а орбіта планет має форму еліпса, не підлягає сумніву. В істинності цих суджень може переконатись кожна людина на основі логічних міркувань чи спостереження. Але з чо­го випливає всезагальність і необхідність цих наукових іс­тин? Чому, скажімо, в естетичних оцінках люди різні, а в наукових судженнях такі одностайні? Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (течію започатку­вав Ф. Бекон) та раціоналізм (родоначальник Р. Декарт).

Емпіризм (грец. етреігіа — досвід) — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чут­тєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (лат. гаїіопаїіз — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний ха­рактер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мис­лення, його категоріальної структури).

Історичні корені емпіризму та раціоналізму сягають протистояння номіналізму і реалізму в середньовічній фі­лософії, їх споріднює трактування природи ідей, всезагаль-ного. Протистояння емпіриків і раціоналістів позначило­ся на філософії XVII—XVIII ст. У першому наближенні воно було подолано Кантом, але, хоч і не в такій гострій формі, це протистояння наявне і в сучасній філософії.

Не менш принциповим у філософії Нового часу було протистояння матеріалізму та ідеалізму. Ці протилеж­ні течії існували й раніше, але тепер вони набули чіткі­шої визначеності завдяки поняттю субстанції. Матеріа­лісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти — Бога, душу. Під впливом розвитку науки, яка перетво­рила світ на самостійний об'єкт, у філософії XVII ст. утворюються проміжні між матеріалізмом та ідеалізмом світоглядні форми — деїзм, дуалізм, пантеїзм. Деїзм ствер­джував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і Далі не втручається в його справи. Деїсти визнавали са-мість природи, вважали її мовби другою субстанцією. Дуа­лізм виходив з визнання співіснування двох субстан­цій — духовної та матеріальної. В пантеїзмі ці дві суб­станції виступали як щось єдине, світ поставав водночас природою і Богом.

92

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

ЭЗ

У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Велико­британії (Френсіс Бекон, Томас Гоббс (1588—1679)), Джон Локк (1632—1704), пізніше — Джон Толанд (1670— 1722) — у Франції матеріалізм у формі епікуреїзму відно­вив П'єр Гассенді (1592—1655). Матеріалізм під впливом розвитку механіки набув механістичних рис. Найвищої фор­ми механістичний матеріалізм досяг у французькому Про­світництві XVIII ст.

Ідеалізм у суб'єктивному варіанті розвивали емпірики англійські філософи Джон Берклі (1684—1753) та Девід Юм (1711—1776), в об'єктивному — раціоналісти Рене Декарт (1596—1650) і Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716).

Крім означених, у Новий час на основі гносеологічно­го протиставлення суб'єкта й об'єкта формується проти­лежність натуралізму (об'єктивізму) і суб'єктивізму,

Натуралізм (лат. паїигаїіз природний) філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). У процесі свого розвитку натуралізм набував різних форм. Зокрема, в Но­вий час під впливом розвитку механіки поширився меха­ністичний різновид натуралізму, який намагався пояс­нити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Натуралізм поставав у формі фізика-лізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини). На шляху натура­лістичного тлумачення людини нерозв'язаною стає проблема свободи, яку неможливо витлумачити в ме­жах натуралістичного світогляду. Механіцизм був при­таманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особ­ливого поширення він набув у працях французьких ма­теріалістів XVIII ст.

Протилежна тенденція — суб'єктивізм — намагається вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт.

Суб'єктивізм (лат. виЬіесІмив підметовий) філософський на­прям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб'єкта (свідомості), в яких «конституювався» (формувався як предмет свідомості) об'єкт. Вона заперечувала реальне існування речей, пояснювала процес пізнання як про­цес «творення» об'єктів. Елементи суб'єктивізму при­таманні вченню про свідомість Декарта, але в розгорнутому вигляді суб'єктивізм постав у філософії Берклі та Юма, пізніше Канта. В історії філософії було декілька спроб подолати цю протилежність. Гегель і Маркс нама­галися зробити це на основі діяльності, практики, яка, на їхню думку, знімає протилежність суб'єктивного і об'єк­тивного, однак така протилежність існує і в сучасній фі­лософії.

У філософії XVII ст. намітилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння раціоналізму та ір­раціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом. Раціона­лізм у цьому протистоянні об'єднував філософів, в тому числі й емпіриків, які вірили у всемогутність наукового пізнання. Ірраціоналізм,'найпомітнішим представником якого був відомий вчений і філософ Блез Паскаль (1623— 1662), обмежував наукове пізнання на користь релігії. Пі­зніше, в XIX ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

Існує іще одна суттєва для гносеології та соціальної філософії протилежність, що, зародившись у філософії Но­вого часу, не втратила своєї актуальності й тепер. Йдеть­ся про індивідуалістичну і суспільну (тотальну) тео­рію суб'єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання — окре­ма людина чи суспільство. (В соціальній філософії: хто є суб'єктом суспільної дії — людина чи суспільство.) Якщо, наприклад, суб'єктом пізнання приймається окре­ма людина (концепція гносеологічного Робінзона), тоді важко зрозуміти, звідки береться у неї логіка мислення, категоріальний апарат. Виникає спокуса трактувати їх як вроджені. З іншого боку, концепція тотального суб'єк­та — дух (Гегель), суспільство (Маркс) — також не дає вичерпної відповіді на це питання. Оскільки, зокрема, во­на ігнорує те, що реальне пізнання здійснюється індивіду­альностями з їх чуттєвістю, тілесністю, що породжує свої особливості пізнання. В сучасній філософії протилежність Цих двох підходів актуальна як у гносеології, так і в соціо­логії.

Основні протилежності філософії (передусім гносеоло­гії), які виникли в Новий час і позначились на розвитку філософії аж до наших днів, дають змогу аналізувати по­гляди всіх мислителів Нового часу.

94

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

95

 

 

28