Главная->Філософія->Содержание->Філософія епохи Відродження

Філософія (частина 1)

Філософія епохи Відродження

 

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відро­дження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро­дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджуєть­ся мануфактура, формуються торгові центри загальноєв­ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і тор­гівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак хри­стиянство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом,   нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодаль­ними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою пер­шу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній пан­цир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільня­тись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когор­ти належать творці, які реалізовувались в усіх видах твор­чої діяльності,  — художній, технічній, науковій, і мандрів-ники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі пе­репони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження бу­ла світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж сво­їх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у то­му, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поно­влення особи у сфері соціальної діяльності — все це свід-

філософія середньовіччя та епохи Відродження

81

чить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є повер­ховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духов­ністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культу­ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си­стеми геліоцентричною, епоха великих географічних від­криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Дайте Аліг'єрі (1265— 1321), Леонардо да Вінчі (1452—1519), Буонарроті Мікелан-джело (1475—1564)) набув небувалого розмаху, перетво­ривши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в се­редньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчут­ним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в ми­стецтві відкрились перші можливості для реалізації духов­ної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось ті­ло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гумані­тарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офі­ційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствува-ла світська влада. Посилення світської влади, яка протя­гом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило за­родження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, Дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знан­ням, отриманим на основі вивчення природи — божого тво­ріння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

82

Історичні типи філософії

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релі­гійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть рефор­мації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у зде­шевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація — це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зов­нішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрі­шній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від мораль­них норм) особи епохи Відродження.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вва­жав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у станов­ленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483—1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці лю­дина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засу­див пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобут­ки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники по­годжуються з тим, що протестантська етика найбільше від­повідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця лю­дини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина — вінець творіння. От­же, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична сис­тема ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. Ге/оз — ціль і Іо£ов — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового зна­чення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус,

Філософія середньовіччя та епохи Відродження

83

комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньо­віччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, за­селені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування люди­ни з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астро­логії та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галі-лей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмов­лялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбу­ється про людину. Реакція церкви на геліоцентричну сис­тему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загро­за світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені ман­дрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Зем­лю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися вна­слідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами.

Філософська палітра епохи Відродження виграє різно­манітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфаго-рейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого по­діляли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження — неопла­тонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного со­бі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єди­не» -- тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збіга­ються. Іншими словами, безконечність можна мислити як

84

Історичні типи філософії

філософія середньовіччя та епохи Відродження

85

єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Ку-занський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіж­ність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність від­мінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його ме­жу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руй­нувало уявлення давніх людей про космос і готувало під­ґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і без­кінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм (грец. рап — усе / (гіеів бог) філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, приро­ди у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реа­білітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швей­царський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське тіло — це хімічна сис­тема.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мис­литель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузан-ського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліо­центричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозо-їзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаман­ний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не про­сто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) акти­вна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових науко­вих ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, сти­мулював народження науки, але цей же католицький ра­ціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ^деї — пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здат­ним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мі­німуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філосо­фи (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження підня­лись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина по­чувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Шкко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама ство­рити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними ін­тересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінно­сті (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висуну­ли перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістич­ний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рів­ності і свободи », під якими пізніше відбувалися буржуазні Революції.

\

86

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

37

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під пат­ронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітню­ються течії, розширюється коло проблем філософії.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте філософські джерела теоцентризму.

2. Чому саме Августин Блаженний є автором розуміння часу як од­нолінійної перспективи?

3. Що зближує Августина і Платона і що їх роз'єднує.

4.  Чому й нині не припиняється суперечка між номіналістами та реалістами?

5. Проаналізуйте філософський сенс заповідей Христа.

6. Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність? Аргументуйте відповідь.

Теми рефератів

1. Філософська система Ф. Аквінського.

2. Августин Аврелій — засновник християнської антропології.

3. Віра і знання: проблеми розмежування.

4. Релігія в системі культури.

5. Наука і релігія: протистояння і точка дотику.

6. Ідея безконечності М. Кузанського і сучасні досягнення науки.

Література

Августин Аврелий. Исповедь. — М., 1991.

Горфункель А. X. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.

Гуревич А. Я. Средневековый мир. — М., 1990.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Соколов В. В. Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984.

Соколов В. В. Средневековая философия. — М., 1979.

 

 

25