Главная->Філософія->Содержание->Філософія Давньої Греції

Філософія (частина 1)

Філософія Давньої Греції

 

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими від­носинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне. На другому етапі, який роз­почався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах вироб­ництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спри­чинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.

За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феода­лізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Гре­ції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товар­но-грошових відносин перетворив людину на товар. (Ран­ній капіталізм у СІЛА повторив цей досвід работоргівлі.)

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна де­мократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелек­туальної свободи і, зрештою, сформувала особу як су­б'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння ос­новної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мисли­телів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно про­довжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не про­тистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окресли­ла схему філософського осмислення світу в давньогрець­кій філософії.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрець­кої філософії поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. е. Це був період становлення рабо­власницьких полісних демократій. Філософія у формі на­турфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції                                                              57

сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала про­блемою філософії.

2.  IV—III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся роз­квіт демократії, а в філософії -- поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, ети­чної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Арістотель відновлюва­ли його права).

3.  III ст. до н. е.  — V ст. н. е. Епоха еллінізму та Рим­ської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад дер-жав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія

Першою історичною формою філософії є натурфіло­софія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, кос­мосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що гре­цькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали перева­жно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім ва­жливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здо­гади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії ви­явилось плідним для них обох. У сфері науки греки, буду­чи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знан­ня обслуговували релігійно-культові потреби, що не зав­жди сприяло розвитку науки. Вавилонські математики, на­приклад, знали, що відношення довжини кола до діамет­ра -- число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знан­ня формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіт­кої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній

58

Історичні типи філософії

Греції не існувало єдиної централізованої держави деспо­тичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв поєднанню філо­софії та науки, став запорукою плідного розвитку філосо­фії в Давній Греції.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими ос­новними проблемами:

—  що є основою (субстанцією) світу, як вона співвід­носиться з конкретними речами (співвідношення загаль­ного та одиничного, єдиного та множинного);

—  як пояснити зникнення і виникнення речей за не-знищуваності субстанції;

—  як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфі­лософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фунда­торам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Осо­бливо відчутним був взаємовплив філософії та матема­тики, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н. е.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розви­нутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, збе­рігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що ос­новою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зни­кає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це тверджен­ня, за своєю суттю воно було революційним. Воно перед­бачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, по­яснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одини­чне має бути виведене із загального, пояснене через за­гальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, пе-рвня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (ка­тегоріальною структурою) — від одиничного до загального,

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

59

від множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була роз­винута математика, така модель мислення не була відо­ма. Там мислення рухалося від одиничного до одинично­го, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншу модель -- від загального (пра­вил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) бли­скуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єги­петської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з дов­жиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В ос­нові обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (по­шуки основи, законів) і навпаки — від загального до оди­ничного (пояснення фактів, одиничного на основі загаль­ного) заклала одну з основних засад європейської науки.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його по­слідовники: Анаксімандр (611—545 до н. е.), який вважав основою світу алейрон -- безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. е.), який стверджував, що це повітря. За субстан­цію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять со­бою наївний матеріалізм.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.

Піфагореїзм напрям у давньогрецькій філософії, який абсолю­тизував та обожнював поняття числа і проголошував його першо­основою світу та сутністю речей.

Шфагор (580—500 до н. е.) та його послідовники вба­чали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (чи­сла) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зреш­тою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі

60

Історичні типи філософії

та часі має кількісні виміри. Ідея квантифікації перехо­дить від піфагорійців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на форму­вання європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шу­кали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей, їхня школа була організована на зра­зок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці. До речі, деякі сучасні прихильники містики вважають, що Піфа-гор був причетний до втраченого людством джерела знання, яке походить з Атлантиди чи з космосу.

Намагання Піфагора шукати за речами числа вражає своєю незвичністю. Ключ до цього феномену лежить у сфе­рі тогочасних соціально-економічних відносин. Завдяки тор­гівлі, яка динамічно розвивалася, вимірювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквівалентом товару були гроші, тобто числа, кількісні відношення. Філософи взялися кількісно градуювати (поділяти на одиниці) явища навколишнього світу тільки після того, як у сфері соціаль­ного життя речі (товари) були зведені до грошей (чисел).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гера-клітом (544—483 до н. е.) та елеатами (назва школи похо­дить від м. Елей) Парменідом (540—480 до н. е.) і Зено-ном (490—430 до н. е.), які намагались розв'язати пробле­му тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. У них первні вже втрачають ту безпосередню речовин­ність, якою наділяли субстанції попередні мислителі. Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не мож­на двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Герак-літа, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніаль­ний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує бать­ком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі.

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

61

Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригі­нальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив пробле­му співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності. І якщо в Геракліта плинність ще якось поєднувалася з незмінністю (вогонь як субстанція; логос як усталений по­рядок у світі), то в його послідовника Кратіла (друга пол. у ст. — поч. IV ст. до н. е.) такого поєднання вже не спостерігалося. За Кратілом, все мінливе і, отже, ні про що не можна нічого сказати. Така філософія не могла бути опорою в житті: якщо все змінюється, то, наприклад, лю­дині не обов'язково повертати вчорашні борги, адже вона вже не та, і кредитор її вже не той, що раніше.

На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н. е.), Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конк­ретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке ро­зуміння буття відриває його від видимого світу матеріаль­них речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне фор­мулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однако­во розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став ми­слити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до не­буття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мін­ливий світ, яким людина його бачить, — всього лише по­зірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незміннос­ті буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей

62

Історичні типи філософії

у логічному міркуванні), за допомогою яких він намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмін­ність справжнього буття. Так, в апорії «Ахілл і черепаха» він доводить, що прудкий Ахілл не наздожене черепаху, бо коли він дійде до того місця, де була черепаха, вона за цей час віддалиться ще на певну відстань; коли ж він долати­ме цей відрізок, вона також здолає якусь відстань — і так до безкінечності. Отже, видимий рух— це позірність, ви­знання його породжує суперечності в міркуванні. Справж­нє буття незмінне.

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могут­ності давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розу­мів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати че­рез спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.

Прірва між видимим світом і справжнім нерухомим бут­тям у елеатів була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували його як видимість. Думки Геракліта в інтерпретації Кратіла також виявились нездатними пояс­нити світ. З одного боку, в елеатів абсолютизація незмінно­сті, тотожності, з іншого (у Геракліта) -- абсолютизація мінливості, плинності. Внутрішня логіка розвитку мислен­ня штовхала на пошук виходу з цього глухого кута. Спо­ріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолюти­зується принцип неперервності. У Геракліта рух, мінливість неперервні, а в елеатів буття неперервне, неподільне.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдиної безперервної субстанції постала мно­жинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) бут­тя. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість по­яснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. е.), Анаксагора (500—428 до н. е.) і атомі-стів Левкіппа (V ст. до н. е.) та Демокріта (прибл. 460— прибл. 370 до н. е.).

Перехід від єдиної субстанції до множини начал мав певний соціальний підтекст. Якщо на першому етапі роз­витку давньогрецького суспільства соціальні інститути,

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

63

традиції (загальне) домінували над індивідом, то з розвит­ком демократії загальне все більше осмислюється як су­марний результат діяльності окремих індивідів. Така «ато-мізація» соціумів стала моделлю осмислення природи, кос­мосу: світ було подано як «множину одиниць» тоді, коли в центрі суспільного життя опинилася особа.

Емпедокл вважав, що всі речі є результатом злиття чотирьох коренів — землі, води, повітря і вогню. На дум­ку Анаксагора, першоосновою речей є насіння. Кожна які­сно відмінна річ складається зі своїх насінин, які ділять­ся до безкінечності. Анаксагор не визнавав межі поділь­ності насіння, але він давав йому якісні характеристики. Саме в цьому виявлявся перший наївний здогад про хіміч­ний склад речовини.

Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелемен­там якісних ознак, то атомісти Левкіпп і Демокріт вбача­ли в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними ча­сточками, тільки кількісні відмінності — щодо форми, по­рядку і положення (повороту). Наприклад, А відрізняється від Б формою, АБ від БА порядком, А від А кутом. За допо­могою кількісних варіацій атомів Демокріт намагався по­яснити якісну різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.

Постулюючи атоми і пустоту, Демокріт розв'язав прак­тично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми — буття, їх відсутність (пустота) — небуття. Ато­ми -— дискретність, пустота -- безперервна. На цій під­ставі знімалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз'єднуються), збереження субстан­ції в усіх перетвореннях (атоми вічні). Зникнення і ви­никнення речей — це роз'єднання і з'єднання невиди­мих атомів. Якщо взяти до уваги, що Демокріт запропо­нував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), то його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньо­грецька натурфілософія. Воно є наслідком взаємодії та розвитку логічних принципів, якими пояснювали світ по­передні мислителі. Цим логічним обґрунтуванням вчення давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від

64

Історичні типи філософії

здогадів про атоми, наявних в індійській та китайській філософіях.

Загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип при­чинності та ідея атомізму — такими були здобутки дав­ньогрецької натурфілософії, які мали неабиякий вплив на становлення теоретичного природознавства в Новий час.

Класичний період давньогрецької філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії по­значений поворотом інтересу мислителів від космосу, сві­ту до людини. Цей поворот зумовлений втратою доміную­чого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдя­ки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця зако­нів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також дискредитацією натурфілософії, яка пропонувала різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що за­слуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. апіпгороз — людина ісепігит — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідом­лена софістами (з давньогрецької --«мудреці») —ідео­логами давньогрецької демократії. Софісти першими ус­відомили протилежність людини і світу, суб'єктивного й об'єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) люди­ну було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслу­гою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копали­ни, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої при­роди, а означеннями, застосованими щодо природи люди­ною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі —

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

65

це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворен­ня природи в інтересах людини. Бачення космосу, приро­ди крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка ви­ділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

Софісти як професійні «вчителі мудрості» були зако­номірним породженням демократії, розвиток якої зумо­вив потребу в інтелектуалах - - професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.

Софістів називають давньогрецькими просвітниками. Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Аналі­зуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепа­ду, релятивізували і розвінчували їх сакральність, набли­жаючи водночас кризу й самої полісної демократії. Софі­сти відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оціню­вальних спроможностей людини. Зважаючи на відносність чуттєвих даних (одна й та сама вода різним людям і на­віть одній і тій самій людині може здатись і теплою, і холодною), їх залежність від стану органів чуття, софісти доводили неможливість отримання достовірних і загаль-нозначущих знань про речі. А основним завданням філо­софії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що іс­тин стільки, скільки людей, вони мало переймалися пи­таннями істинності знання. Проте поза їх увагою не зали­шилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст», «софіс­тика» набули негативного значення.

Заперечення істини привело софістів до релятивізму, який стверджує, що всяке знання відносне, неусталене, і суб'єктивізму, згідно з яким знання залежать від люди­ни. Однак, ґрунтуючись на цих позиціях, не можна ство­рити загальноприйнятної філософської системи. Тому со­фісти її і не залишили. Протагор навіть пропонував ви­рішувати питання істини методом голосування. Однак неістинне знання, якщо його навіть визнають усі, не стане істинним, оскільки, крім згоди людей щодо його істиннос­ті, потрібна ще «згода» предмета, з яким співвідноситься знання.

66

Історичні типи філософії

Ставлячи під сумнів загальноприйняті світоглядні цін­ності, моральні та правові норми (кожна людина є міри­лом добра і зла, справедливості й несправедливості), софі­сти підважували духовні засади існування суспільства. Адже воно не може нормально функціонувати за духовно­го розладу, відсутності згоди (консенсусу) щодо справед­ливості, добра, честі, прекрасного, істини тощо.

Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Пла­тона, Арістотеля постали як реакція на «бунт» софістів. У соціальному вченні вони стверджували значущість со­ціальних інститутів (звідси такий інтерес до феномена дер­жави), а в загальнофілософському — намагалися відно­вити загальнозначущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів. Боротьба із софістами стала головним мотивом творчості Сократа і Платона. Однак без нових авторитетних аргументів непро­сто було відновити довіру до загальних цінностей, яка панувала ще до софістів.

Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, від­критій самими ж софістами — в людській суб'єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скепти­цизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношен­ня між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Мож­на як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискуту­вати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і спра­ведливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і су­б'єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх за­конне місце у філософії.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філо­софією є те, що вони відкрили і почали досліджувати те­оретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони за­початкували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сок­рат першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родо-видової субординації. Цю проблему невдовзі було розви­нуто Платоном у вченні про загальні ідеї та систематизо­вано Арістотелем у вченні про категорії та логіку. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здо­бутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей,

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

67

Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідо­мості, в полон якої вона час від часу потрапляла в досокра-тівську епоху.

Сократ — своєрідна фігура в давньогрецькій філосо­фії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учас­ників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю лю­дини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Як­що людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму со­фістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.

Обґрунтування розумом моральності було великим кро­ком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів свя­тість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві нор­ми, піддаш критиці розуму, втрачають свою беззастереж­ність і святість. Цим Сократ дуже нагадував афінянам софістів. За це нібито руйнування традиційних норм афі­няни засудили Сократа до страти. Він помер, випивши чашу з отрутою, хоча мав змогу втекти з Афін. Слова фі­лософа про те, що ідеї законів, які він захищав, витають навколо нього і не дають змоги йому порушити їх, є ви­щим виявом правосвідомості Сократа. Навіть своєю смер­тю цей апостол розуму утверджував силу всезагального.

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних неру­хомих, неділимих, тотожних собі ідей (щодо цього очевид­ний вплив елеатів) і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей, як у Геракліта. Ідеї є прообразом речей, а речі — це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична конструкція світу Платона, якого цілком заслужено вва­жають творцем першої систематизованої концепції об'єк­тивного ідеалізму.

Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілен­ня в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо спогля­дала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, кон­кретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї лю­дини, дерева. Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав ре-

68

Історичні типи філософії

лятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, пре­красного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонян­кою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в люди­ні -- душа, то в суспільстві -- держава. Платон знехту­вав самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Ви­ховання, мистецтво -- все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність запере­чував він в ім'я держави.

В ідеальній державі Платон виокремлював три соціаль­ні стани -- правителів, воїнів («стражів» держави) і лю­дей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала дер­жава -- найвище втілення блага на Землі. А благо окре­мої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Філософія Платона мала величезний вплив на подаль­ший розвиток європейської філософської думки. За сло­вами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861 — 1947), всю європейську філософську традицію можна роз­глядати як коментар до Платона.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель, якому на­лежить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина до­рожча». Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

Арістотель прийняв платонівську концепцію доміну­вання загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив ма­тематичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арісто-теля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

59

ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, ру­хомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побу­дови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сут­ністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божес­тво). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кі­нець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її за­кони, створив вчення про правила умовиводів. Йому нале­жить перша в історії філософії систематизація категорій.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рос­линну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тіль­ки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домі­нує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя ін­дивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався вті­лити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реаль­них обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реаль­ність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, ва­жили більше, ніж у Платона.

Боротьба Сократа, Платона й Арістотеля як прихиль­ників принципу загального із софістами, які були носія­ми принципу одиничного, стала найвищою драмою дав­ньогрецької філософії. Вона позначилась на розв'язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філо­софії протистояння загального і одиничного постало у фор­мі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені проти­стояння матеріалістичної та ідеалістичної традицій, але вони ще не оформились як протилежності (ідеальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визна­чали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу дав­ньогрецької філософії, пов'язану з іменами Сократа, Платона

70

Історичні типи філософії

й Арістотеля, логіка її розвитку визначалась протистоян­ням загального і одиничного як філософських принципів побудови сущого.

Філософія епохи еллінізму

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії, її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласниць­кого полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мис­лення. В імперії загальне (політичні справи, установи, за­кони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загаль­ного остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філосо­фія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого жит­тя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціаль­на неусталеність) породжують подібні мотиви.

Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і Арістотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сен­су життя людини поза полісом. Етичні вчення епохи еллі­нізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудре­ці розгляда

 

21